Бути консерватором

Статті 27.01.2016

Що значить, бути консерватором? Ми, молоді люди, виховані у пострадянському інформаційному просторі, з легкістю оперуємо не стільки інформацією та фактами, скільки тими чи іншими уявленнями про них. Консерватизм для нас несе на собі важку, але поважну ознаку англосаксонського світу.

Консерватор — це не пролетар-лудит, який трощить машини та верстати, керуючись лише підсвідомим страхом та бажанням не втратити заробіток. Консерватор, натомість, свідомий змін, проте робить усе, аби зміни ці зупинити на бодай маленькій ділянці власного фронту, чи, принаймні, відкласти їх. І зміни глобальні та тектонічні (а отже — невідворотні) зустрічає лицем до лиця, намагаючись захистити все те, що вважає цінністю та цінностями.

Не знаю, як вам, друзі, а нам побідний образ видається чудовим. Дещо романтичним, проте не позбавленим глибокого відчуття реальності. Відважним і суто по-європейському трагічним. Поезія та проза в одному силуеті, що ще потрібно? Проте не все так однозначно, особливо, якщо прикласти це визначення на наш ландшафт.

Коли минуле позбавлене «золотого віку», до якого можна апелювати, а являє собою шизофренічну мозаїку різноманітних (а часом і буквально взаємовиключних) тлумачень, шукати у такому калейдоскопі точку спирання марно і невдячно.

Якщо у суспільстві попередні два покоління не несли та, відповідно, не передавали глибоких і стверджених традицій, консерватори за таких умов виглядають або як костюмовані фріки, або ж як апологети найближчого минулого.

Загалом, бути консерватором — це звертатися за порадою та образом прекрасного в минуле. Проте бережи вас Господь ставитися до такого погляду назад серйозно в Україні та й на всьому пострадянському просторі. Ідеальний консерватор країв, що пережили більшовицький терор та брєжнєвську задуху — це ГКЧП та Олександр Лукашенко. Вони свідомі невідворотності змін, проте занадто закохані в образ минулого, аби погодитися неупереджено та сміливо поглянути вперед. Погана компанія для юні, що прагне романтичних звершень та реалістичних здобутків, погодьтеся.

Проте не будемо такими суворими до Східної Європи. Відверто кажучи, консерватизм взагалі погано вдається країнам, що змушені наздоганяти. І ми не про Африку і навіть не про яких-небудь «азійських тигрів». Наведемо приклад з новітньої історії країни, яку тепер ставлять у приклад не лише в Старому Світі, але й по всій планеті. Мова, звісно, про Німеччину.

20-і роки, період гангренозного розквіту ідей та ідеологій, містики та науки. Саме за часів Ваймарської республіки у лівих (і, забігаючи наперед, правих) колах почалася бурхлива діяльність політика-теоретика та професора права Ернста Нікіша. Він доклався до встановлення влади рад у Баварії, а потім був виключений з СДПН за націоналізм. Він очолював саксонських соціалістів і співпрацював із активістом «Аненербе» Фрідріхом Хільшером. Він відкидав марксизм і таврував версальську систему. Зрештою, він обстоював ідею Хартленду — союзу Німеччини та Росії проти цілого світу. Проте і Німеччини, і Росії —«революційних і соціалістичних». Чи варто казати, що він захоплювався Сталіним і навіть відвідав Радянський Союз (за порадою того таки окультиста Хільшера)? Це, здається, цілком логічним. То хто такий цей професор?  Ернст Нікіш — апологет євразійства, засновник та ключовий ідеолог націонал-більшовизму, чергового покруча темних часів, підхопленого у 90-х Лімоновим і Дугіним. Проте ми хочемо звернути вашу увагу не на чергову спробу помножити соціальні експерименти на національний реваншизм. Набагато цікавішим виглядає погляд Нікіша на цивілізаційне місце Німеччини у тогочасному світі. Зазвичай, ми не даємо слова лівакам, але цього разу зробимо виключення. Заради такого золота — можна.

«Ми маємо провести повне відділення від Заходу. Ми оголошуємо себе прихильниками законів і цінностей країн на схід від Ельби. У країнах Заходу до німців ставляться як до неповноцінних, на Сході ж вони — провідна сила. Тим, чим був Рим для Заходу, має стати Потсдам для Сходу. Світове панування всього римського минуло, на черзі — Схід».

Блискуче, здається, хіба ні? Євразійство здатне навіть стрижень Європи протиставити їй самій, що вже говорити про слабку розумом Росію, чи слабких волею наших радянців, що досі слідом за самозваними «старшими братами» повторюють мантри у стилі «Ми vs Захід».

Ідеал майбутньої держави Нікіш вбачав у «пролетарській організації всього народу» та «виході зі світової капіталістичної системи», «насильницькому переселенню з міст до сіл», а також у відмові від гуманізму та приватної власності. Додати майже нічого. Хіба що можна припустити: Пол Пот був би у неймовірному захваті.

До чого цей екскурс у темні надра свідомості ображеної та зневаженої нації? Хіба що до того, що професор Нікіш зі своїми «націонал-більшовиками» вважався і вважається досі представником консервативної думки Німеччини. Так-так, ви не помилилися, читаючи це. «Пролетарська організація для країни» — не надто консервативно. Більше того, Нікіш активно співпрацював не лише зі згаданим вище попутником нацистів і містиком Хільшером, але й зі славнозвісним Ернстом Юнґером. Лірична деталь: вони всі були членами німецької організації «ARPLAN» — «Асоціації дослідження радянської планової економіки», активістом якою був комуніст Віттфогель, а лідером — радянський шпигун Арвід Харнак. Ось такий консервативний вінегрет, додати залишилося лише зелений горошок.

Як це могло статися, спитає спантеличений читач? Проблема німецького консерватизму загалом та його революційної гілки зокрема полягала у тому, що у 20-і роки Німеччина вкотре змушена була наздоганяти цивілізований світ. Це почалося кілька десятків років до того. Спочатку — у централізації держави, потім — у пошуках зовнішніх ринків збуту, далі — спроба наздогнати колоніалізм старших товаришів по Європі, а згодом — перегнати у військовій потузі. Коли врешті це їй вдалося, Німеччина кинула виклик світу і жорстоко програла. Втративши не лише сотні тисяч своїх синів та мільярди райсхмарок, але й гордість, якою Гогенцоллерни так по-щедрому накачували німців у їхніх божевільних перегонах. І у період між двома світовими війнами їм знову довелося наздоганяти всіх. А той, хто наздоганяє, особливо після програшу та (тим більше) національного фіаско, заледве може посилатися на пристойні приклади минулого. От і вийшло, що в ці темні роки консерваторами ставали всі, хто просто опирався невідворотнім (і — нічого гріха таїти — необхідним власній країні) змінам. Хай там що вони пропонували у якості альтернативи.

Німецький консерватизм мав би за логікою звертатися до кайзерівського минулого, виставляти у противагу «поганому сьогодні» «прекрасне вчора». Проте тодішні консерватори не були прибічниками ані Гогенцоллернів, ані характерним його добі філософським та політичним концепціям. Відмовившись від минулого реального, вони почали його собі вигадувати. І все б нічого, та головну скрипку у цій партії грали окультисти та фантазери. У результаті консерватори замість реалізму почали займатися не науковою фантастикою навіть, а буквальним фентезі, густо замішаним на наркотиках, фольклорі і різного штибу соціалізмах. Нічого хорошого це принести не могло.

Результат німецької консервативної думки ми знаємо –провал, нацисти, новий виток перегонів, новий виклик і нова, набагато жорстокіша та ледь не смертельна поразка. А професор Нікіш після 1945-го втік до радянської зони окупації Німеччини, де ще кілька років викладав у вишах. Щоправда, 1953-го втік і з НДР у ненависний капіталістичний світ Західного Берліну. Де і помер черговим корисним ідіотом, які сидячи на м'яких подушках вільного світу агітували за тоталітарний лад. Цілком логічний фінал для такої персони.

Чого нас учить ця історія? Вона наочно демонструє нам, що консерватизм — це не вища істина. Що в умовах, коли одне суспільство змушене наздоганяти, немає готових рецептів для ідеологічного самовизначення. І вже точно немає їх у минулому. Воно, минуле, лише здатне породжувати певні міфи, чиї нетривкі контури дають натхнення. І що лише наздогнавши світ, можна кидати виклик прогресу.

Обстоювати «золоте минуле», якого не було, — марно. Створювати правильне сьогодення, яке стане взірцем наступним поколінням — ось єдиний шлях консервативної ідеї для націй, яким потрібен форсаж у перегонах.

Саме тому у країнах Британської співдружності консерватори прямо чи опосередковано тяжіють до історичних традицій роялізму та«старого доброго світу». Тоді як в Україні той, хто прагне консерватизму, має бути прибічником модернізації, рішучих змін та реалістичного погляду на життя, а значить — бути республіканцем. Тож, ласкаво просимо у клуб.

Олег Вишняков, «Наступна республіка»

Бути консерватором

comments powered by Disqus