Чому українські партії – не партії

Статті 11.08.2015

Українські політичні партії є важливим елементом суспільного життя в нашій країні. Однак, казати про їх політичну зрілість, якусь особливо виняткову їх якість, яку, наприклад, мають політичні партії в США ще занадто рано. Сучасні українські політичні партії мають ряд суттєвих недоліків, які істотно знижують рівень вітчизняної політики. Як відзначає політолог М. Примуш, політичні партії в Україні не є рухами, що походять з надр громадянського суспільства. На думку ж ряду дослідників, українські політичні партії взагалі не є партіями у прийнятому сенсі цього слова, оскільки не відповідають цілому ряду необхідних вимог, і є радше протопартіями, яким ще потрібно пройти чималий шлях розвитку.

Це пов’язано перш за все з тим, що наші партії не мають такого міцного зв’язку з суспільством і опертям на його верстви, як це прийнято на Заході. Наприклад, в США існують цілі традиції – одні родини від виборів до виборів голосують за республіканську партію (серед таких родин, як правило, і родини представників української діаспори, яка підтримує переважно республіканців), інші – за демократичну. Не менш показовим є приклад Великобританії, де підприємці з Корнуелла голосують за консерваторів, а шотландські шахтарі за Шотландську національну партію (до речі, в плані економіки цілком ліву і тому близьку багатьом представникам робітничих професій) – це вияв структурованості суспільства і зрілості партійної системи. Помітити це явище в Україні досить складно, а скоріше навіть неможливо взагалі.

Ларрі Даймонд та Хуан Лінц про інституалізацію політичних партій кажуть : «… критичною ознакою демократії є ступінь партійної інституалізації… інституційна сила або слабкість партій (в певній країні) є детермінантою успіху або поразки демократії, і кожен такий випадок залежить від інституалізації». Формування політичних партій в Україні нового часу мало ряд особливостей, що роблять інституалізацію політичних партій в нашій країні дещо відмінною від інших країн.

Цікавим є шлях створення політичних партій в Україні, оскільки цей процес розпочався ще за умов політичної системи СРСР, де 6 стаття конституції передбачала провідну роль однієї партії (КПРС) у політичному житті держави, всі інші політичні рухи переслідувалися як опозиційні. Тому, безумовно, перші політичні партії часів 1989-1991 р. мали на меті перш за все боротьбу за демократичні свободи, що зробили б їх діяльність легальною і дозволили конкурувати з монополістами на владу – КПУ. Утворення політичних партій в УРСР відбувалось двома шляхами. Перший – самоорганізація «знизу» (період 1989–1991 р.), коли, партійні угруповання створювалися в результаті ініціативи групи осіб і спочатку функціонували як неформальні угрупування, і лише потім набували ознак політичних партій. Прикладом партії, що формувалася таким шляхом, може бути Народний рух України.

Як зазначає дослідник В. Лещенко, «такі партії відрізнялися слабкою організаційною стійкістю, значним рівнем персоніфікації партійного курсу з іміджем лідера, високим ступенем впливу міжособових відносин на організаційну єдність партії (НРУ, УРП, ПДВУ). Це був початковий етап становлення партій. Головною метою їх діяльності в цей період було об’єднання громадян на основі певних ідей і цінностей, реалізація політичних прав і свобод, здобуття державного суверенітету».

Важливою проблемою в українській політиці є те, що політичні партії не представляють інтересів конкретних верств населення, не мають конкретної електоральної бази, людей які б постійно голосували за певну партію, оскільки ця партія відстоює інтереси представників саме їхньої соціальної групи. І ця проблема прямо походить із 90-х років, коли де-факто партійні групи створювалися не для представлення інтересів якоїсь групи, а скоріше для ведення опозиційної діяльності та вираження певних ідей, наприклад ідей державного сувернітету України, або ж націонал-демократичного бачення шляху розвитку держави.

Слід також відзначити той факт, що у 1989-1991 р. українські політичні партії як такі ще не були готові брати в свої руки і утримувати владу, і були радше виразниками певних ідеологічних течій та політичних симпатій до певного політика (у випадку, наприклад, з УРП, що трималася на особистому авторитеті Левка Лук’яненка), аніж рухами, що готові були активно брати участь у владних відносинах.

Іншим шляхом формування політичних партій в Україні був шлях «згори», тобто утворення партії для задоволення політичних інтересів владних еліт, що не хотіли втрачати статус-кво. Таким шляхом, наприклад, було створено Соціалістичну партію України, до якої ввійшов ряд представників забороненої у 1991-му році КПУ, або партію СДПУ (о), яка за часів президентства Кучми відігравала в українському політикумі одну з ключових ролей.

З часом виокремлюються також і партії, що зосереджені виключно на завоюванні і утриманні владних повноважень, встановленні контролю та поширенні впливу на ЗМІ, тобто суто прагматичні партії, позбавлені хоч трохи виразного ідеологічного забарвлення, спрямовані лише на задоволення власних політичних апетитів. За висловом політолога Дергачова, такі партії є не стільки виразниками ідеологічних уподобань чи інтересів певних прошарків суспільства, а засобом легітимації бюрократичних та бізнесових еліт у політиці.

Українські політичні партії пройшли лише перші етапи інституалізації, оскільки досі вони не відповідають частині вимог, що висуваються до партій у розвинених країнах. Відсутній будь-який електоральний зв'язок між партіями і конкретними соціальними верствами, низьким залишається і рівень політичної відповідальності вітчизняних політсил. Низька якість української партійної системи спричинена низькою активністю соціального середовища, відсутністю умов для становлення політичних партій, яким були б притаманні усі необхідні ознаки, які мають політичні партії у країнах зі стабільною політичною системою, процесом олігархізації державної влади, зрощенням бізнесових і владних еліт, причому останній фактор відіграє, мабуть, найбільш згубну роль.

Особливою проблемою досі є тотальна позаідеологічність партій. Реально визначити політичні ідеології для більшості партійних рухів є питання проблемне, більше того є свого роду індикатором низької політичної культури українського суспільства. Позбавлені хоч трохи дисциплінуючих ідеологічних рамок, партії, як правило, прикриваються програмами, де нерідко зустрічаються пункти які прямо суперечать одне одному і не можуть бути гармонійно втілені в рамках однієї системи. Не можна голосувати за тих, хто одночасно обіцяє рухатися і вліво, і вправо. Однак, це розкриває ще і іншу негативну рису нашого політичного життя: ми не вимогливі до ідейно-теоретичної основи політики, нам ніби все одно на яких засадах вона ведеться і до якого ідеалу суспільства прагне. Політики нехтують ідеологічними питаннями далеко не в останню чергу через те, що ними нехтує виборець. І це є неодмінно виявом напрочуд стійкої і жахливої байдужості, яка є ледве не визначальною негативною рисою нашого національного характеру.

Ярослав Божко, політолог, спеціально для «Наступної республіки»

Чому українські партії – не партії

comments powered by Disqus