Прокляття популізму

Новини 28.12.2013

Ціна на проїзд у громадському транспорті Києва зросте до 3 грн. з 25 січня 2014 року — зміни стосуватимуться столичного метрополітену (зараз проїзд коштує 2 грн.), тролейбусів, трамваїв, автобусів та фунікулеру (зараз — 1,5 грн.). Про це 23 грудня на брифінгу заявив заступник голови КМДА Михайло Костюк. У відповідь на це 26 грудня, група активістів намагалася прорватися на засідання Громадської ради КП «Київський метрополітен» з метою висловити протест під гаслами «Ні підвищенню», «Геть корупцію», «Ні тарифному геноциду», які, окрім того, було нанесено фарбою на стіни холу приміщення. Що прикметне у цій ситуації? Прикметним є те, що активісти були не анархістами (що з гасел було б логічно) і навіть не лівими (теж напрошується само собою). Столичний метрополітен штурмували представники ВО «Свобода», українські націоналісти.

Варто зауважити, що події довкола метро – лише продовження вже існуючої традиції, згідно якої представники найбільшої націоналістичної партії країни та менших організацій схожого спрямування, намагаються боротися за «соціальну справедливість».

Націоналісти, що взяли на озброєння риторику ліваків та інших «борців із системою та капіталізмом» виглядають дещо дивно і в обізнаної людини викликають щонайменше багато питань. Що це? Націонал-комунізм Україна вже пробувала на смак — так собі, за присмаком крові, української крові, до речі. Та все таки спробуємо розібратися.

Буремні дні в Україні. Барикади і наметові містечка, репресії режиму та персональний терор, лицемірна брехня влади, кров на кастетах, маски на активістах. Якщо відсторонено поглянути на ситуацію, що склалася, дещо може здатися дивним. Скажімо, тотальна відсутність лівих в активі протестів.

Якщо поглянути ширше, це взагалі характерна особливість нашого часу — ледь не патологічна відсутність лівої активності, а відтак — і відчутний брак відповідної риторики та притаманного цим силам популізму. Звісно, організації є, більше того, партія «червоношкірих» навіть представлена у парламенті країни, а маргінальні групи на закордонні гранти старанно імітують бурхливу діяльність, проте подібний фасад погано приховує і тим самим лише підкреслює порожнечу, яка за ним ховається.

Френсіс Фукуяма у лютому 2013 року у своїй статті «Майбутнє історії» (з перекладом повної версії якої уважні читачі «Наступної республіки» мали можливість уже давно ознайомитися) так пояснює поступове зникнення лівих та їхньої головної сили — популізму:

«Головна причина відсутності лівої популістської сили лежить в інтелектуальній сфері. Минуло вже кілька десятиліть з тих часів, як хтось із лівих був здатний, по-перше, провести детальний аналіз того, що відбувається зі структурою розвинених суспільств на тлі економічних змін, і, по-друге, запропонувати реалістичну програму дій, яка мала б шанси захистити суспільство, засноване на середньому класі.

Основні напрямки лівої політичної думки останніх двох поколінь були, чесно кажучи, провальними як концептуально, так і в якості інструментів для мобілізації. Марксизм давно помер, а невелика кількість прихильників, які залишилися вірними цьому вченню, вже стоять на порозі будинків для старих. В академічних лівих колах його замінили постмодернізмом, мультикультуралізмом, фемінізмом, критичної теорією та іншими розрізненими інтелектуальними течіями, які швидше були сфокусовані на культурі, аніж на економіці. Постмодернізм починається з заперечення можливості будь-якого пануючого наративу в історії або в суспільстві, що підриває його власний авторитет як рупора більшості, яке відчуває зраду еліт. Мультикультуралізм обґрунтовує жертовність практично будь-якої групи чужинців. Неможливо створити масовий рух на базі такої різношерстої коаліції: більшість представників робітничого класу і нижчих прошарків середнього класу, принесених в жертву системі, є консерваторами в культурному плані і не захочуть, щоб їх побачили в компанії подібних союзників.»

Здавалося, лівий популізм залишається цариною маргіналів, різноманітних субкультурників та архаїчних марксистів. Але українське суспільство у своїй пострадянській фазі залишається щедрим ґрунтом для популістських загравань. І справа не у якихось особливих сентиментах чи симпатіях до Маркса з Енгельсом, Троцького з Лєніним та іншої червоної мерзоти. Широке поле для маневрів створюють злидні та корупція. Варто зауважити, що головні популісти — одночасно і корупціонери, прямо чи опосередковано, і це легко пояснюється: зубожілі матеріально маси населення є прекрасно керованою електоральною силою, що при правильному маніпулюванні дозволяє підтримувати життєдіяльність корупційної системи та, відповідно, злиднів. Таким чином соціальний популізм є не лише відповіддю на незадовільний рівень життя українців, але й однією з його причин. Такий собі уроборос – змія, що тримає зубами свій хвіст. Проте це – порочне коло, яке рано чи пізно доведеться розривати.

Складно висувати претензії пострадянським політикам: вони не стільки «не відають, що роблять», скільки не знають інакших способів комунікації із суспільством. Зрештою, їхнє нинішнє положення їх цілком влаштовує, тож у них є об'єктивні причини підтримувати status quo. У суспільства, натомість, жодних причин для цього немає. Тож де вихід?

Ми завжди говорили про це і говоритимемо й надалі: майбутнє за націоналізмом, і саме націоналісти мають взяти на себе повну відповідальність за пошук виходу і шлях нації до нього.

Українські націоналісти, перші та останні вороги більшовизму та спокусливої брехні червоних, українські націоналісти, які почали прориватися у реальність крізь сон надійно приспаної нації, — здавалося, що поновлюється сила, яка раз і назавжди поставить крапку та вирве хвіст змії з її поганого рота. Проте що ми бачимо замість цього? «Червоні» гасла, більшовизацію та соціальний популізм.

Тарифи на столичний транспорт – лише окремий випадок, але цілком показовий. Залишимо поза увагою безумство визначення «тарифного геноциду» (підняття вартості проїду на 1-1,5 грн.). Очевидно, що нинішня міська влада – частина механізму влади державної, яка повністю погрузла у паралізуючий корупції. Конвульсії ми можемо спостерігати постійно, але боротися із симптомами – справа малоефективна та невдячна.

 Ціна 2,5 грн. не обурювала мешканців Києва та політичних діячів, але саме стільки протягом довгого часу коштували міські маршрутні таксі (окремі, щоправда, 3 і навіть кілька маршрутів по 2 грн.). За якоюсь логікою собівартість перевезення пасажирів в автобусі має бути дешевшою – завдяки черговим субсидуванням та пільгам? І це не говорячи про метрополітен, фактично — місто в місті, а точніше — місто під містом, з його величезною інфраструктурою та обслуговуванням станцій, ліній та депо.

Головний аргумент критиків підвищення — корупція. Боротися із тотальною корупцією, починаючи з комунальних перевізників — це, звісно, знахідка та неочікуваний хід. Але чи ефективний? Питання риторичне. Очевидно, що більшість коштів, які зникають у кишенях невідомих посадовців, діляться високо нагорі. І чим більші об'єми «загубленого» — тим вищий рівень початку «розпилювання» бюджетних коштів. Боротися із корупцією на будівництві метрополітену шляхом недопущення підйому тарифів (загалом, виправданих — порахуйте вартість громадського транспорту в обласних та районних центрах України, накладіть на середню заробітну плату по населеному пункту та співставте показники «повітового містечка N» зі столицею) — це все одно що протистояти корупції у міністерстві, відловлюючи клерків, які виносять з робочого місця казенні олівці.

Добрий знак у тому, що активісти ВО «Свобода» цілком свідомі коренів проблеми, наголошуючи на тотальній корупції, проте висувають з логічних обставин такі гасла та вимоги, яким би позаздрили відсутні в Україні ліві.

«Ні підвищенню тарифів» та інший популізм —  це не те, що змусить владу обмежити свої апетити, стримати корупцію чи оптимізувати використання грошей: корупціонер залишить свої «інтереси» недоторканними і буде економити на інтересах суспільства. Популізм -- це підкидання дров у вогнище злиднів, експлуатація соціальних шаблонів з радянського минулого, а значить і культивування психології утриманця. Яким чином це може поєднуватися із гордим гаслом «Героям слава» — незрозуміло абсолютно. Націоналіст повинен боротися за привілеї, українець повинен боротися за «права та вольності». Але коли молоді та бойові українські націоналісти йдуть шляхом ліваків і вимагають «пільг» та інших солодощів «соціальної справедливості» -- це вже не просто непокоїть, це викликає відчуття сорому.

Соціальний популізм допомагає злиденним — принаймні на деякий час втішає їх та допомагає змиритися зі своїм положенням. Ворогам українського націоналізму було б вигідно, аби національних рух міцно асоціювався із «утішанням» забитого українства: вдягти вишиванку, пишатися на свята, пафосно говорити про Святослава та Мазепу, пишатися здобутками пращурів (українська версія сумнозвісного «дідивоєвали»).  Заспокоювати себе, шукаючи втіху від злиднів навколо у коміксовій героїці минулого.

Але мета націоналізму — це не комфорт українців у відведеній ямі, а шлях із неї нагору. Тут не наобіцяєш золотих гір, тут доведеться не лише боротися за правду, але й дивитися їй просто  в очі.

Наостанок побажання: хочете дешевих тарифів та безкоштовні профспілкові путівки у санаторій — ставте назад Лєніна. Не намагайтеся всидіти на всіх стільцях, які є довкола. Тим більше деякі з них — із підпиляними ніжками. Підказка: стільці ці — червоні.

Прокляття популізму

Теги: ВО "Свобода", метро, тарифи, популізм, ліві

Дивіться також

comments powered by Disqus