Намордник для журналіста. Слово на захист свободи слова та нерівності

Новини 13.02.2015

Здавалось би, до чого тут проблема нерівності до арешту Руслана Коцаби та майже кумедного інциденту із закриванням рота російській журналістці у Мінську? Не дивуйтеся, зв’язок є, і він прямий. Але про все по порядку.

У сучасному суспільстві рівність вважається аксіоматичною цінністю, яка не потребує пояснень. Усі рівні — оголошують нам, не розуміючи різниці між рівністю можливостей і рівністю результатів, наприклад. Люди взагалі нерівні — хтось розумніший, хтось дурніший, хтось економний, інший марнотрат, є ледащі, а є працьовиті, є люди слова, а є брехуни. Визнайте: люди різні. І попри цю різноманітність, люди, звісно мають рівні права. Проте те, як вони ними користуються — лише зайвий аргумент на користь нерівності як природного і нормального стану речей.

Відео, на якому один з охоронців саміту ніжно пригортаючи до себе співробітницю російського каналу, заважав їй викрикувати питання Петру Порошенку, стало причиною суперечок, в українському середовищі зокрема. Журналісти і блогери, волонтери і політологи, прості користувачі соцмереж — багатьох обурив цей епізод. Більше того, у ньому розгледіли утиски свободи слова. Так само, як і тиждень тому, коли СБУ заарештувало стрингера каналу 112 Руслана Коцабу.  «Не можна чіпати журналістів» — говорять вігіланти від медіасередовища. Проте журналісти, як і всі інші люди, далеко не рівні між собою.

Різниця між бездарним і талановитим журналістами помітна і зрозуміла. Проте так само помітною і не менш зрозумілою є різниця між, власне, журналістом і піарником (або пропагандистом). Джордж Оруелл колись напрочуд вдало сказав: «Журналістика — це публікувати те, що інші приховують, усе інше — це publicrelations».

Стаючи журналістом, різні люди отримують рівні можливості. Проте користуються вони ними знову-таки по-різному: одні — для того, аби шукати і викривати, досліджувати і висвітлювати, інші — для того, аби обслуговувати свого замовника, приховувати правду, допитувати полонених, гавкати врешті-решт. Те, як люди користаються рівними можливостями у складній журналістській роботі — це і є той показник, за яким слід оцінювати та захищати. А не за фактом наявності прес-карти.

Ставлячи знак рівності між справжніми журналістами, які заслуговують на суспільну вдячність, та пропагандистами, ви робите послугу саме останнім. Замість «захисту свободи слова», ви займаєтеся виправдовуванням брехні.

Співробітниця каналу «Россия-1» — не журналістка, яка потребує захисту. Руслан Коцаба — не жертва утисків свободи слова. Ці люди — пропагандисти, хай там як вони звикли собі уявляти самих себе, бійці (нехай і рядові) інформаційної війни. А захист «свободи агресивної пропаганди» — це вже не про свободу слова, а про щось діаметрально протилежне.

Олег Вишняков

Намордник для журналіста. Слово на захист свободи слова та нерівності

comments powered by Disqus