Грозний як виклик

Новини 04.12.2014

Сьогоднішні події у Грозному викликали неабиякий відгук в українському медіапросторі. Бої у столиці Чечні не лише показали справжню ціну розрекламованих командос-«кадирівців» (танковим обстрілом знищити будівлю через кількох озброєних чоловіків всередині — це, звісно, тріумф), але й магічним чином показала одну українську слабкість.

Журналісти кинулися навперейми іронізувати: мовляв, у Грозному карателі кремлівської хунти знищують мирних ополченців, і все в такому дусі. Почуття гумору, скаже хтось і буде правий лише частково: будьмо відвертими — для занадто малого проценту виробників та споживачів новин в Україні такий підхід стане чимось не більшим за вдалий жарт.

Український медіапростір вирішив копіювати риторику російських ЗМІ по Донбасу і, повірте, судячи з того, що фестиваль на Кавказі лише починається, такі формулювання стануть нормою.

Зрештою, а що ж у цьому поганого? — спитає скептично читач, який вже встиг запостити пару зображень про «кремлівських карателів» і «Порошенко, введи войска». А ось що.

Українські журналісти, які за відсутності в Україні «голосу інтелігенції», взяли на себе роль «совісті нації» (що саме по собі, гм, не зовсім логічно), ще вчора билися у конвульсіях з приводу появи в Україні Міністерства інформаційної політики, названого ними чи то «Міністерством правди», чи то «Міністерством цензури». Вони застерігали, що такий підхід запровадить цензуру, створить загрозу свободі слова, поставить Україну в один ряд із тоталітарними державами. Тобто, не дай Боже, зведе рівень української журналістики на російський.

Сьогодні ті ж таки люди радять використовувати термінологію «Лайфньюзу» для опису ситуації у Чечні (як, скажімо, Вахтанг Кіпіані, але не лише він один, звісно). Тобто українські журналісти вважають нормальним слідувати кращим зразкам російської брехливої журналістики, беручі собі за приклад не BBC i «The Times», не «WSJ» і «The Guardian», а «Россию24» і НТВ. Це безсумнівний успіх у боротьбі за свободу слова. Справді, українській журналістиці не потрібне ніяке «Міністерство правди», вони здатні самі зробити все власними руками.

Межа між умілим тролінгом і тупим карго-культом — занадто тонка. І не подолати її можуть лише ті, хто має цінності та чіткі орієнтири. Тобто ті, хто знає, що можна робити, а що ні, чим правда краща за брехню і що відрізняє свободу від її імітації.

Ті ж, хто з наснагою, гідною кращого застосування, копіює «Лайфньюз», провокують підозри, що українська журналістика нічим не краща за російську, просто наші репортери і публіцисти на відміну від північних «колег» не мали розкішного шансу брехати як завгодно і що завгодно, аби лише «в пику ворогу».

«Їм можна, а нам чого ні?» — зауважить обурений прибічник нового підходу, але відповість сам собі, сформулювавши у власному питанні принцип, на якому побудовано внутрішню і зовнішню політику РФ. Для Кремля, щоправда, ті, «кому можна» — це Захід. Блискуча рольова модель, панове, нічого не скажеш.

Звісно, Україна зацікавлена в послабленні Росії, розпорошенні її військ, адже це змусить її не лише відвернути увагу від нашого Близького Сходу, але й прямо поставить перед необхідністю хоча б частково відводити спеціалістів, бронетехніку та особовий склад із Донбасу. Але навіть це разом із можливими симпатіями чеченській нації — ще не привід ставати дзеркалом для найгірших сторін Росії. Не привід, б’ючись із химерою, самому набувати її огидних рис.

Україна занадто довго боролася за гідність і свободу для того, аби стати взірцем, а не копіювати найгірше від ворога.

Олег Вишняков

Грозний як виклик

Теги: журналістика, чечня, північний кавказ, карго, росія

Дивіться також

comments powered by Disqus