Добрі та погані звістки

Новини 28.01.2014

Сьогоднішній день виявився багатим на події, які, як в анекдоті, дали нам і добрі, і погані новини.

Добра новина: уряд пішов у відставку і, судячи з усього, фінансові групи та їх лоббі всередині правлячої коаліції зараз готові поступатися і надалі.

Погана новина: нової України ми з вами не отримаємо. Принаймні – у найближчі місяці і, можливо, навіть роки. Головна вимога щодо правил політичної гри – це повернення так званої конституційної реформи, тобто перехід до парламентсько-президентської республіки. Таким чином — нічого нового, пані та панове, та й не найгірше з того, що було. Отже попереду нас чекає у кращому випадку «Міжцарство», яке передуватиме справді оновленій державі, наступній українській республіці з не відремонтованими, а наново побудованими правилами гри.

Добра новина: після двох місяців пошуків було все-таки знайдено спільну мову між протестуючими та режимом. Зрештою, виходячи з самого характеру нинішньої влади, це здається зрозумілим, і  до цього можна було б допетрати і раніше, але вже як є: говорити із владою так, аби вона чула, виходить лише мовою насилля. З точки зору режиму коктейль Молотова-Грушевського вимагає відповіді та поступок, а сотні тисяч громадян на центральній площі столиці протягом тижнів – ні. Прекрасна цитата-ілюстрація з інтерв’ю Януковича двомісячної давнини, у відповідь на питання, чи буде влада реагувати на студентський Євромайдан: «Як реагувати? Це ж мирна акція». Тож робимо висновки на майбутнє.

Погана новина: в результаті віднайденої мови, користатися правом голосу на перемовинах від імені повсталого народу доводиться тим-таки офіційним опозиціонерам, обличчя яких викликають все менше позитивних чи хоча б нейтральних асоціацій.

Добра новина: режим захитався так сильно, що ладен жертвувати фігурами першого ешелону. Азаров – це вічний «другий номер» при Януковичі і сам факт «розміну» важить уже багато. Кабінет Міністрів, звісно, мав піти ще давно – у той момент, коли сотні тисяч мітингувальників уособили провал політики цього уряду, проте, враховуючи загальмованість реакцій пострадянського політикуму, це і так – серйозний результат.

Погана новина: реакція загалу на призначення Арбузова в.о. прем’єр-міністра засвідчила, що українці попри те, що політика – хобі значної частини нашого суспільства, не розбираються у простих процесуальних деталях. В разі відставки уряду, виконує обов’язки голови перший заступник колишнього прем’єра. І поки що немає жодних сигналів, що саме Арбузов очолить майбутній склад Кабінету Міністрів на постійній основі.

Добра новина: міліція вирушає з Києва, лишаючи по собі в урядовому кварталі барикади з бетонних блоків та запах переляку.

Погана новина: міліція повертається в регіони і скоріш за все матиме першочергове завдання з повернення ОДА та інших адміністрацій.

Добра новина: попри сумнівну абсолютну цінність конституційної реформи 2004-го року, ідея повернення до неї об’єднала не лише кволу офіційну опозицію і рішучий  «Правий сектор», але й усіх учасників процесу перемовин, ставши однією з обов’язкових умов і цілей на найближче майбутнє.

Погана новина: У «Правого сектору», об’єдання, яке фактично перебрало на себе керівну роль в українському протесті після 16 січня 2014-го року немає власної політичної сили та фігур такої ваги, яка дозволила їм брати участь у перемовинах на високому рівні. У такій ситуації залишається користатися опозицією, яка, щоправда, через власні страхи та низьку кваліфікацію здатна занапастити процес.

Добра новина: у регіоналів заговорили про федералізацію. Ця тема – своєрідний лакмусовий папірець «поганих часів» для радянців в Україні: коли влада вислизає з їхніх вологих долоней, а перспективи перестають підживлювати оптимізм, українські політики-совки кидаються у калюжу федеративної теми. Саме так вчинили радянсько-регіоналівські сили наприкінці 2004-го, саме таку риторику використовував Медведчук протягом «євро-року» Януковича. От і тепер Царьов завів стару пісню.

Погана новина: опозиційні сили напередодні вирішальних парламентських (а також президентських) виборів не намагаються розвивати наступ на терени базового електорату діючого режиму. Більше того, одна з найбільших жертв (його іміджеві втрати складно порахувати) революції Олег Тягнибок вже встиг виступити проти ідеї дострокових парламентських виборів. Очевидно, що страх перед розчарованим електоратом у ще донедавна головного радикала країни сильніший здорового глузду: 2005 року саме зволікання, а зрештою і відмова від дострокових виборів Верховної Ради стала однією з причин політичної кризи, розколу у «помаранчевій команді» та початком драматичного краху великих українських сподівань.

Що робити далі? Для повсталого українства: вірити на слово, продовжувати козакування. Для політиків: продовжувати перемовини, готуватися до виборчих перегонів.

 Події останніх місяців яскраво довели, що довіряти нинішньому режимові та вірити йому на слово та на підпис – собі дорожче. Тож розраховувати на те, що відсьогодні все автоматично стане добре не варто. Доки не ухвалено норми про амністію, доки питання довкола позбавлення президента суперповноважень не вирішено втрачати тонус м’язів та напрацьовані навички вуличної герильї точно не варто. Із владою розмовляти можна – це прекрасно, адже ми зрозуміли як. Головний аргумент – це сила, а не чесні очі.

Добрі та погані звістки

Теги: євромайдан, протести, перемовини

comments powered by Disqus