Націоналізм піднімає голову. Не фашизм

Статті 08.06.2016

Ріст євроскептичних настроїв в Європі, мігрантська криза, консервативний розворот польської політики, Brexit і електоральні успіхи Дональда Трампа – все це провокує нові розмови про радикалізацію світової політики і про новий підйом фашизму. Пропонуємо вашій увазі переклад статті «Geopolitical Futures» відомого геополітичного аналітик Джорджа Фрідмана, в якій він критикує такий погляд на речі, наполягаючи на природності явища націоналізму і неприродності інтернаціоналізму, який утвердився після Другої Світової війни.    

Націоналізм піднімає голову. Не фашизм.

Чутки про поширення фашизму в Європі та США – результат неправильного розуміння самого терміну.

Нещодавно з’явилися численні статті та заяви, в яких йшлося про поширення фашизму в Європі, а також про те, ще Дональд Трамп є американським прикладом фашиста. Тут маємо справу з неправильним розумінням суті цього явища. Національна держава стверджує свої позиції основного рушія політичного життя. Багатонаціональні інституції, на кшталт Європейського Союзу та багатосторонніх торгівельних угод, переживають складні часи через те, що деякі національні держави вважають, що ті не відповідають їх національним інтересам. Думки про розвиток фашизму виникають через глибинне нерозуміння суті цього явища, а також як намагання дискредитувати розвиток націоналізму та захистити багатонаціональні системи, що домінували на Заході після закінчення Другої Світової Війни.

Націоналізм лежить в основі поняття ліберальної демократії епохи Просвітництва, згідно з яким автократичні багатонаціональні династії позбавляли людей базових прав. Серед них було право на національне самовизначення та на самостійне визначення громадянами сфери національних інтересів. Епоха Просвітництва відзначилась неприйняттям тиранії та вбачала її джерело в багатонаціональних імперіях, що заполоняли тогочасну Європу. Знищення цих імперій було можливе через їх заміну на національні держави. Війна за незалежність США та Французька революція – результат  націоналістичних заворушень, як і хвиля повстань, що прокотилася Європою в 1848 році. Ліберальні революції були апріорі націоналістичними, так як виступали проти багатонаціональних імперій.   

Фашизм відрізняється від націоналізму двома основоположними категоріями. По-перше, для фашистів право на самовизначення не є універсальним. Три загальновідомих фашисти – Адольф Гітлер, Беніто Муссоліні та Франциско Франко – допускали націоналізм лише для Німеччини, Італії та Іспанії. Право інших краї на створення власних національних держав, в кращому випадку, фашистами не сприймалося. По суті, Гітлер та Муссоліні вірили в мультинаціоналізм, але лише за умови підкорення інших народів їх волі. Фашизм в своїй історичній формі є атакою на право народів слідувати власним інтересам та одночасним зміцненням цього права в фашистських країнах на підставі твердження про вроджену перевагу народів цих країн над іншими та їх беззаперечного права на владу.

Однак, ще більш глибока відмінність полягає в концепції внутрішнього урядування. Ліберальний націоналізм передбачає, що право на владу визначається відкритими та періодичними виборами народних лідерів, які можуть проводитись по-різному. Американська система урядування разюче відрізняється від британської, однак основні принципи зберігаються в обох. Вони передбачають право опозиційних сил виступати проти владних, а також право організовувати партії для майбутньої політичної боротьби. Найбільш важливими принципами є право народу на самостійне урядування через ці механізми, а також застосування обранцями влади від імені народу. Також керівники отримують дозвіл на здійснення урядування, при якому надзаконні інструменти для позбавлення уряду права на владу не використовуються, за винятком обставин, при яких уряд має право на утиск іншодумців.

Фашизм стверджує, що Гітлер чи Муссоліні представляють народ, але не підзвітні йому. В корені фашизму ідея диктатора, що слідує лише власній волі. Рух проти нього – зрада народу. Таким чином, накладається заборона на свободу слова та опозиційні партії, а тих, хто намагається виступати проти режиму, оголошують злочинцями. Фашизм без диктатора, без уникнення виборів, без позбавлення свободи слова та права на зібрання – то не фашизм. 

Заяви про те, що членство в ЄС не входить до національних інтересів Британії, що НАТО втратив свою актуальність, що політика протекціоністів чи антиіммігрантів є бажаною, не означає фашизм. Ці ідеї не мають жодного відношення до фашизму. Вони  значно ближчі до традиційної ліберальної демократії, і представляють собою ствердження засад ліберальної демократії, що виявляється в самостійній національній державі. Ці тези також є засадами ООН, чиї члени є національними державами і де право на національне самовизначення є базовим.

Ліберальна демократія не встановлює вимог для країни щодо членства в багатонаціональних організаціях, прийняття політки вільної торгівлі чи протекціонізму або щодо прихистку чи вигнання емігрантів. Ці рішення приймаються народом, а якщо точніше – представниками, обраними народом. Рішення можуть бути як обдуманими, так і необдуманими, або навіть несправедливими. Тим не менш, при ліберальній демократії право на прийняття таких рішень знаходиться в руках громадян.

Сьогодні ми маємо справу із протестом національних держав проти волі багатонаціональних організацій та угод. Виникають серйозні питання щодо членства в ЄС, НАТО та торгових угодах, як і щодо права на контроль кордонів. Розумні люди мають право не погоджуватись, і, до того ж, зміни в політиці управління державою визначає саме політичний процес кожної окремої країни. Немає ніяких гарантій, що громадяни приймуть мудре рішення, однак це має як переваги, так і недоліки

Поточне поширення націоналізму є ніщо інше, як результат невдалого функціонування європейських інституцій. Після 2008 року минуло вже 9 років, а Європа досі не вирішила своїх економічних проблем. Пройшов вже рік після масового напливу біженців у Європу, а узгодженої політики для вирішення цього питання так і не вироблено. Приймаючи це до уваги, з точки зору громадян та лідерів було б безвідповідально не підіймати питання, чи варто в подальшому входити в ЄС, або ж і далі підкорятися його диктатурі. Так само, немає жодних причин для Дональда Трампа не критикувати ідею безумовної доцільності вільної торгівлі або ж ставити під сумнів корисність НАТО. Яким би неоковирним не був його стиль та якою б дивною не була його промова, він ставить питання, які потрібно ставити.

В 1950-х маккарстисти звинувачували усіх, хто їм не подобався, в комунізмі. Сьогодні ж усіх, хто не погоджується з діючою системою, називають фашистами. Можливо, деякі з опонентів ЄС чи імміграції і справді є фашистами. Але бути фашистом досить нелегко. Фашистам доводиться набагато більше, ніж расистам, вовтузитися з судовими органами та влаштовувати масові демонстрації. Справжній фашизм передбачає «принцип єдиного лідера» нацистської Німеччини – того, що проголошував безумовну покору Гітлеру, чий авторитет сприймався вище закону.

Повернення до націоналізму в Європі та Сполучених Штатах тепер має місце тому, що для багатьох стало незрозумілим, чи приносить і досі користь інтернаціоналізм, що розквітнув після Другої Світової Війни. Вони можуть бути правими, а можуть і помилятися, однак заяви про те, що фашизм поглинає Європу та Сполучені Штати, викликають сумніви, що ті, хто таке стверджує, розуміють принципи фашизму або тісний зв'язок націоналізму з ліберальною демократією.

Автор: Джордж Фрідман для «Geopolitical Futures»

Переклад: Іван Невмержицький для «Наступної республіки»

 

 

 

Націоналізм піднімає голову. Не фашизм

comments powered by Disqus