Нескінченна криза

Статті 27.02.2016

Українське політичне життя проходить у цілком звичному руслі – в стані перманентної кризи. Цей стан настільки звичний, що, здається, напрацьованих поведінкових схем на некризові моменти у українських політичних діячів навіть не існує.

Після неочікуваного, але однозначно не випадкового невдалого голосування за відставку уряду Яценюк остаточно втратив легітимність в очах виборців і виглядає приблизно так, як виглядав Беніто Муссоліні після повернення в Італію за підтримки німецьких союзників.

І хоч великих гравців нинішня ситуація, схоже, цілком влаштовує, легітимність в очах виборців – це той ресурс, який в Україні ігнорувати небезпечно. А тому в той чи іншій спосіб всі значні політичні сили готуються до чергового переформатування.

«Батьківщина» і, зокрема Юлія Тимошенко вже давно жадають реваншу та електоральної реалізації зароблених на наївних виборцях відсотків рейтингу. Проте команда «Народного фронту» теж не пасе задніх і готує свій план Б. Інтернет-боти ще з кінця минулого року прославляють Олександра Турчинова, а «злита» стенограма засідання РНБО виставляє «Пастора» героєм-рятівником країни на противагу зрадниці-Тимошенко.

Побачимо ми переформатований «Народний фронт» на чолі з Турчиновим і Парубієм чи вони виступлять під новим брендом – невідомо, однак списувати цих діячів з політичної сцени разом з Яценюком однозначно зарано.

В скрутній ситуації опинилась «Самопоміч». Показавши непогані результати на місцевих виборах, партія мера Львова ризикує втратити значну частку прихильників з виходом на політичну арену Саакашвілі та його молодої команди. Тому альтернатив виходу з коаліції і форсуванню перевиборів до Ради у «Самопомочі» не було.

Сам же одеський губернатор грузинського походження вирушив у турне Україною також невипадково. Його підготовка до виборів очевидна. Не очевидний поки що формат його команди та його зв’язки з іншими гравцями на політичній сцені. З однієї сторони соратниками Міхо стали молоді та принципові депутати-антикорупціонери, такі як Найєм та Лещенко, а організаційною базою для руху є ДемАльянс – вічні електоральні невдахи, які, проте, мають хорошу репутацію. З іншої – не можна забувати хто запросив Саакашвілі в Україну. Варіант, за якого «Рух за очищення» є проектом Банкової на заміну «Народного фронту» Яценюка виглядає дуже логічним.

Не пасуть задніх в цій ситуації і колишні регіонали. Хоч вони і були безпосередніми учасниками змови, яка лишила Яценюка в кріслі, вибори вони все ж тримають на думці. Не випадково саме зараз презентували свій проект Конституції з гучною пропозицією про перенесення столиці до Канева.

І хоч професійні політикани в цій ситуації почуваються як риба в воді, рядовий свідомий виборець пізнає нові глибини апатії. Будь-який можливий розклад переформатування політичної ситуації все одно залишає громадянина стороннім спостерігачем, в той час як центром впливу лишається обмежене коло осіб, яке прийнято називати олігархами.

Однак впадати у відчай в ці критичні моменти української історії ми собі дозволити не можемо, натомість спробуємо разом тверезо оцінити ситуацію. І, звичайно ж, це не спроба змістити позначку на шкалі «зрада-перемога» в одну зі сторін. Це спроба абстрагуватись від емоційної оцінки ситуації і в реалістичній системі координат знайти орієнтири для руху вперед.

Перш за все варто зазначити, що криза як явище, попри свої очевидні негативні сторони, має і свої плюси. Зокрема, будь-яка криза є потужним каталізатором, що активізує процес пошуку вірних рішень.

Для не вільного суспільства, консолідуючою основою якого є лояльність до правлячої верхівки, така перманентна криза є нічим іншим, як смутою. Але очевидно, що українське суспільство має зовсім інші риси, а тому «смута» не має нас лякати.

Демократія є явищем суто практичним, таким, що не піддається ґрунтовному опису в поняттях теоретичних. Побудова демократії в кожному окремому випадку – унікальний процес, який потребує постійної політичної практики. А кращої політичної практики, ніж постійний процес подолання кризи важко вигадати.

Проблема полягає в тому, що відверто низький інтелектуальний рівень українського суспільства не дозволяє робити глибокі висновки з кожної кризи. Ми, як суспільство, все ще не вміємо дивитись на два кроки вперед, а тому в політичному житті ми подібні до сліпих кошенят, які знаходять вірний шлях раз по раз б’ючись мордою в стіну.

І хоч ефективність такого інтелектуально-політичного поступу українського суспільства досить сумнівна, говорити про те, що жодного прогресу ми не досягли було б не справедливо.

В порівнянні зі славетною українською минувшиною, сьогодні українці однозначно мають консолідовану державницьку позицію і не готові ризикувати державністю, захищаючи свої політичні переконання. І цей прогрес не просто важливий, він визначальний для українського майбутнього.

В якості прикладу (якщо, звичайно, не згадувати найочевидніший приклад консолідації суспільства перед військовою загрозою зі сторони Москви) можна навести нещодавню спробу сумнівних персонажів влаштувати третій Майдан.

Врешті-решт значний внесок у нейтралізацію псевдореволюційних намірів внесли націоналісти з таких організацій, як С14 і ЦК «Азов». Обидві організації важко назвати лояльними до нинішньої влади, але обидві, тверезо оцінюючи ситуацію в країні, зрозуміли, що від таких «революційних» дій більше користі ворогам української державності (зокрема і деяким представникам діючої влади).

Але повернімося до першопочаткового предмету обговорення – чергового етапу української політичної кризи. Як відомо, її причиною стала олігархічна змова, внаслідок якої такі особи як Коломойський, Фірташ та Ахмєтов у змові з Порошенком та Яценюком утвердили свій вплив.

Не радимо в даному питанні концентруватись на цих конкретних особистостях, бо це саме те питання, в якому персоналізація супротивника може зіграти з нами злий жарт і відволікти від реальної проблеми. Натомість пропонуємо поглянути на феномен «олігархії» у сучасних українських реаліях.

В умовах пострадянської України явище «олігархату» не з’явитись не могло. В спадок від Радянського Союзу з його плановою економікою нам дістався роздутий державний бюрократичний апарат, що був інтегрований у всі сфери господарства та економіки. Позбуватись цієї системи ми не поспішаємо і зараз, замість того продовжуючи вкидати бюджетні мільярди в підтримку не лише окремих підприємств, а цілих галузей економіки. Загалом продовжуючи покладати на державу ті функції, які вона не має виконувати в принципі.

Загальновідомий факт, що державний менеджмент в економічних галузях не відрізняється особливою ефективністю. Очевидно також, що для України це твердження особливо справедливе. Тож фактично, не зробивши нічого, щоб реформувати пострадянську господарчу систему в нашій країні, ми з вами вже 25 років, під виглядом ведення державної господарської діяльності і підтримки державних підприємств, фінансуємо фонтан неконтрольованих державних коштів.

Було б дуже і дуже дивно, якби не знайшлось діячів, які б скористались цією ситуацією, підбираючи те, чим ми так бездумно розкидаємось. Найбагатші люди України, яких іноді помилково називають великим бізнесом, збудували свої капітали саме таким чином.

Ведучи «бізнес» разом із державою, ці так звані підприємці міцно засідали на бюджетних потоках, заробляючи найпростішим чином, який собі можна уявити. Симбіоз «підприємців» та бюрократів приносить серйозні дивіденди обом, а отже їх співпраця невпинно зростає – державний бюрократичний апарат росте, а разом з тим і вплив олігархів на нього.

Тож, насправді, проблема України не в тому, що в державних справах забагато бізнесу, а в тому що в справах бізнесових забагато держави.

Марно сподіватись на те, що ті чи інші державні органи продемонструють свою принципову позицію, спрацюють професійно і обмежать вплив Коломойського, Фірташа чи Ахмєтова на державні справи. Величезний неконтрольований державний апарат – це те тихе болото, в якому неодмінно заведуться чорти. Чи важливо хто саме стане цим чортом?

Сьогодні важливо зрозуміти ту формулу, яка виб’є ґрунт з-під ніг у тих, хто намагається монополізувати владу в Україні. І цією формулою є скорочення бюрократичного державного апарату. Ми маємо вимагати якнайменше держави в нашому житті.

Сучасний державний апарат – це привид-гігант, фантом про якого ми нічого не знаємо. Ми не можемо його оцінити, не можемо його контролювати, не можемо ним скористатись. Альтернативою йому має стати жива республіка – співпраця та самоорганізація вільних громадян.

Ми маємо переглянути своє ставлення до кожного сервісу, який надає нам держава. Відмовлятись від непотрібних, шукати альтернативи в приватному секторі, коли якість чи ціна нас не влаштовує. Ми маємо знати скільки ми платимо і на що йдуть ці кошти. Тільки такий відповідальний підхід до власного життя та до життя держави дозволить реформувати її, починаючи з найелементарніших речей, таких як комунальні послуги, і закінчуючи найбільшими галузями національної економіки.

Розвіявши туман пострадянської бюрократії, ми нарешті розберемось в тому, як функціонує наша держава. Ми зможемо оцінити ефективність тих чи інших механізмів, полагодивши одні та зовсім замінивши інші. В такому випадку жоден пройдисвіт не зможе скористатись недосконалостями державного апарату, будуючи свій капітал за наш кошт та використовуючи свій статок для ще більшого контролю над нашою державою.

Віталій Нелепов, «Наступна республіка»

Нескінченна криза

comments powered by Disqus