Наші самураї

Історія 23.05.2017

Український травень рясніє не лише квітучим бузком та каштанами, але й історичними датами, довкола яких квітнуть суперечки та конфлікти. В основі українського радянського міфу лежить «військова слава» 9 травня. Націоналістично-бандерівська Україна підняла на щит дату 23 травня, як день пам’яті українських героїв. Проте не все так однозначно-дуалістично.

Чи знають наші шановні читачі, що 9 травня в українській еміграції було святом ще задовго до 1945 року? 9 травня 1917 у Києві за ініціативою Миколи Міхновського відбулися перші збори українських офіцерів і солдатів російської армії, які звернулися до Тимчасового уряду з домаганнями національно-територіальної автономії України і проголосили себе Тимчасовою Українською Військовою Радою.

Фактично, саме з цих зборів і почалося створення збройних сил Української Республіки. На честь цієї події у 1921 році Головний Отаман Військ УНР Симон Васильович Петлюра проголосив «свято Українського Війська». На жаль, цієї події ніхто з керівництва держави не згадав. Президент продовжує сидіти на двох стільцях, а в українських містах поліція та «тітушки» б’ють українських патріотів та ветеранів… Але сьогодні хочеться поговорити про іншу історичну подію, яка також пройшла непоміченою.

«Трагічно роз’єднані і одірвані одна від другої братні українські армії після півроку важкої розлуки й тяжких військових подій знов з’єднались в могутнім братнім пориві і знову будуть звільняти необхідні простори рідного краю від жорстокого ворога. В сей день в усіх частинах дорученої мені дивізії панує нечувана в світі радість – радість воскресінню з мертвих українського народу».

Саме так рапортував полковник Олександр Удовиченко Головному Отаманові Симону Петлюрі 6 травня 1920 року. В  цей день поблизу села Писарівка Ямпільського повіту на Поділлі (тепер Вінницька область) авангардні частини Дієвої армії УНР зустрілись з розвідувальними роз’їздами 2-ої стрілецької дивізії, що рухалася разом з польським військом. Так завершився легендарний Перший Зимовий Похід, який розпочався рівно за півроку до цього – 6 грудня 1919 року. 2500 кілометрів по запіллю «Добровольчєской армії» (яка, не дивлячись на пафосну назву, займалася мобілізацією місцевого українського населення) та більшовиків.

Українці дуже люблять плакати про бідних та нещасних мучеників-співвітчизників. Журба стала нашою національною ідеєю. Але цей похід ніяк не вписується в ідею «української журби». Завдяки цьому походу було вбито декілька цвяхів у труну московського білого руху; була збережена армія, якій загрожувало цілковите знищення; завдяки своїм козакам та старшинам, які рубали на смерть, військове керівництво УНР у Варшаві змогло вести себе більш впевнено, аніж якби не було жодної збройної сили.

У цьому Зимовому походу було багато героїчних моментів: і перехід Дніпра по льоду, і штурм Вознесенська, коли деякі бійці йшли в бій взагалі без зброї і багато інших моментів, які чекають свого ретельного дослідження. По завершенні походу, всі учасники отримали особливу відзнаку: «Залізний хрест за зимовий похід і бої», який посідав «безапеляційно перше місце» в системі українських військових нагород.

Комуністи говорять нам: люди можуть йти у бій тільки якщо є якесь фінансове підкріплення ідей. За їхніми словами, на смерть за якусь ефемерну ідею, не підкріплену фінансово можуть йти тільки японські самураї. «Бо це красиво».

Комуністи помиляються. Не тільки японські самураї. Чи були українські козаки та старшини впевнені, що з цього походу щось вийде після важких поразок осені 1919 року? Чи допоможе місцеве населення? Чи допоможуть союзники? Навряд. Але вони йшли. Йшли майже без зброї, амуніції та медикаментів. У грудні 1919 козаки Омеляновича-Павленка йшли у снігову заметіль, щоб назавжди записати свій похід на сторінки Книги українських Перемог. Наші. Українські. Самураї.      

Іван Дубченко, «Наступна республіка»

Наші самураї

comments powered by Disqus