Наші в місті. Славетний штурм Катеринослава

Історія 31.01.2017

Хто з нас не чув про «Новорічний штурм Грозного»? Багато фанатів міліарної історії бачили фільм російського режисера Олександра Нєвзорова «Чистилище». Хіба забудеш «біатлоністок з Прибалтики» та відрізані голови російських солдат на гранатометах чеченських бойовиків? А фраза «Коробочка, хорони ребят» взагалі стала мемом у певних навколомілітаристських колах.

В українській військовій історії був свій новорічний штурм. І штурм вдалий, хоча і майже невідомий в сучасній Україні. Штурм Катеринослава 1919 року. Про нього і буде наша історія.

Упродовж багатьох років, Дніпропетровськ вважався фінансовою та «кадровою» столицею України. Багато хто з колишніх та нинішніх керівників України були вихідцями з Дніпровського краю: Брежнєв, Кучма, Лазаренко, Тимошенко, «Кривавий Пастор» Турчинов, Вілкул. І так історично склалось, що «дніпропетровські» завжди конкурували з «донецькими». Тому не дивно, що в 2014 році Дніпропетровськ став оплотом українського руху на Сході. Саме цей край заплатив найбільшу ціну за всю україно-російську війну. Більше трьохсот українців Дніпровщини поклали голови за незалежність України.

Як не дивно, але схожа історія була і з початком Першої Визвольної війни. Ось як описує Катеринослав (тодішня назва сучасного Дніпра) Михайло Омелянович-Павленко, майбутній головнокомандувач Армії УНР, Герой Першого Зимового походу, Лицар Залізного Хреста, у дні проголошення ІІІ Універсалу за яким проголошувалась Українська Народна Республіка:

«…Рано 9.11. я вартував біля свого вікна, що виходило на проспект, бо майже більша частина гарнізону, особливо більш вартісні на ті часи — артилерія й кіннота — мали саме переходити біля моїх вікон. Але те, що побачив, перебільшило всі мої очікування: залога в повному ладі маширувала на парад, оздобившися національними прапорами, а гайдамацький курінь навіть здобувся й на козацькі строї.

О десятій годині я був зі своїм штабом і конвоєм на місці параду. Досить велика Соборна площа була заставлена військом, громадськими та урядовими організаціями. Особливо сильно були представлені залізничники, поштовики та відділи Вільних козаків. На правому крилі, під великим, національних барв, губерніальним прапором, стояла губерніальна рада, на чолі з товаришем голови проф. Відновим. Після прийняття рапорту від командуючого парадом підполковника N., я об’їхав війська й дивом здивувався, бо в лавах побачив чимало вояків — старшин, що по національності були москалі або інші, хоча по походженню й з України. Це мені подобалося, бо між ними були прекрасні старшини. Я й досі пам’ятаю начальника учебної команди піших частин, він, здається, був з Орла. Настрій святочний. Зовнішній вигляд військ не мав нічого спільного з тим хаосом, який мені доводилося спостерігати в касарнях Катеринослава. Ще раз приходилось переконатись, що старі “ідеали” нічого й нікого вже оживити не могли. Обставини вимагали нових кличів, приступлення до урядової чинності нових людей.

Оглянувши війська, я удався до собору, щоб особисто запросити владику всередину військового каре й тим перед усім військом продемонструвати почесну роль церкви в нашій українській державі.

Не буду зупинятися ні на подробицях опису служби Божої, що правилася по-українськи, при чому співав колосальний хор Петрівського, ні взагалі дуже імпозантного параду, в якій взяла участь також велика маса народу й численні організації інших народів, бо це відібрало б у мене багато часу, а зупинюся більше на моментах, що мали й політичне значення. Напр., момент ушанування пам’яті Шевченка був такий гарний, що про нього не згадати було б гріхом: я бачив, як усе поле схилило свої голови при співах кількасот голосів Заповіту, бачив, як військо й натовп опустилися на коліна, коли велетенський прапор, на якому був образ Шевченка, поволі й поважно рушив вздовж фронту військ. Ледве хто міг утриматися від того, щоб не пролити сліз, а дехто й зовсім не міг опанувати свої нерви.

Жменькою слів я поздоровив війська з історичною подією, а потім особисто повів їх на почесний марш перед губерніальною радою… Помалу, протягом одного дня, всі установи вивішують жовто-блакитний прапор. Катеринославщина тим самим увійшла в нову стадію свого життя».

Однак Центральна Рада не змогла сповна використати потенціал сформованих козацьких полків. До справи порятунку держави прийшов гетьман Скоропадський. 29 квітня у Києві хлібороби проголосили його гетьманом України. Проте і Скоропадський не зміг усунути протиріч, що роздирали українське суспільство. Його діяльності всіляко перешкоджала соціалістична опозиція. Вже у вересні створений нею Національний союз почав готувати повстання.

У Катеринославі після повалення Гетьмана на владу претендували три сили: більшовики, які контролювали міську раду робітничих депутатів; 8-й корпус гетьманської армії, який тяжів до білих; війська Директорії УНР. Також у Катеринославі залишались деякі німецько-австрійські частини, які тримали нейтралітет, прагнучи просто виїхати додому. Місцеві більшовики спробували перехопити ініціативу та скликали на 21 грудня у Зимовому театрі (теперішній імені Горького) засідання ради депутатів. Українська влада заборонила це зібрання, більшовики відповіли закликами до страйку. Сприйнявши це як спробу заколоту, українці вчинили так, як майже через 50 років у Чилі учинив генерал Піночет: розгромили всі комуністичні осередки та штаби, арештувавши чи вигнавши з міста їх активістів.

До 26 грудня урядові війська роззброїли залишки німецько-австрійської залоги і вигнали з міста 8-й корпус. Бажаючи встановити свою владу у Катеринославі і не маючи для цього достатніх сил, більшовики вирішили домовитися з махновцями.

26 грудня у Нижньодніпровську зібралось союзне військо, у складі якого було понад 400 більшовиків, 200 есерівських повстанців і близько тисячі махновців. За іншими даними, союзники махновців перед наступом на Катеринослав налічували 800 повстанців із прокомуністичних загонів Лівобережної Катеринославщини, 400 катеринославських робітників-більшовиків та 200 бійців групи місцевих лівих есерів та анархістів.

Деякі дослідники вважають, що махновцям влада у Ктеринославі цікавою не була. Їх, голодних на зброю, амуніцію та боєприпаси цікавили, арсенали, склади та гармати. У російському серіалі «Девять жизней Нестора Махно», у сьомій серії, показано той самий штурм Катеринослава, правда у досить вільній інтерпретації.

Захопивши станцію Синельникове, махновці вирубали відділ Республіканського війська, а 27 грудня махновські банди рушили на Катеринослав. До них приєдналися більшовицькі відділи. О п'ятій годині ранку по залізничному мосту з Нижньодніпровська до Катеринослава рушив черговий робочий потяг. Але під виглядом робітників у ньому їхав махновський авангард, перед яким було поставлено задачу захопити залізничний вокзал і річкову пристань. В авангарді був гуляйпільський загін на чолі з самим Махном.

Задачу наступаючим полегшило те, що вояки Директорії почувалися безпечно після встановлення над містом свого контролю, а також і через різдвяні свята. Тому застава на мосту була захоплена зненацька і мовчки роззброєна. Перший махновський потяг підійшов до т.зв. військової платформи вокзалу, і авангард, зчинивши стрілянину, прийнявся за справу.

Вокзал, привокзальна площа, найближчі вулиці були захоплені за лічені хвилини. Важливий бій відбувся того ж дня у районі Клубної вулиці, до якої махновці та більшовики дісталися під час другої атаки. Наступаючим вдалося захопити приміщення Англійського клубу і встановити на дахах сусідніх будинків кулемети. Під час контратаки Армії УНР на чолі з Гулим-Гуленком махновці і більшовики відійшли з Клубної вулиці. Кулемети не допомогли.

Проте незабаром махновці перейшли у наступ, змушуючи супротивника відступати в нагірну частину міста. В цілому бій тривав протягом двадцяти годин, тобто до глибокої ночі 28 грудня. Після недовгої паніки українські вояки організували більш серйозний опір. Впродовж 27 грудня вони повільно відходили з центру у нагірну частину міста, перестрілюючись з наступаючими махновцями. Республіканці відступили на західну околицю міста, а Катеринославський губернський ревком оголосив «відновлення» у місті совєтської влади.

А вже 28 грудня у місті почалося те, за що ми всі любимо анархістів – «експропріація експропріаторів». Окрім самих махновців, у цьому захопливому занятті приймали участь місцеві злочинці, яких випустили за наказом «батьки», як жертв «режиму». «Відозви» з проханням припинити «контрреволюційну вакханалію» успіху не мали.

29 грудня анархісти та більшовики займалися кожен своїм. Махновці – вивозом зброї та боєприпасів на вокзал, більшовики – затвердженням губревкому. Перезатвердили так, щоб там не було ані есерів, ані махновців. А заодно, почали озброювати робочі дружини, які згодом ще себе проявлять, але про це згодом.

Дізнавшись про втрату важливого міста, на допомогу Гулому-Гуленку та його Катеринославському кошу залізницею з району станцій Довгінцево та Долинська прибув полк Січових Стрільців «Вільного Козацтва» Романа Самокиша. Уродженець прикарпатського села Печеніжини (з цього села був Олекса Довбуш) з початком Світової війни Роман Самокиш був призваний до австро-угорського війська. Згодом потрапив до російського полону, а з початком Лютневої революції 1917 року активно долучився до українського руху. Того ж року Самокиш починає створювати загони Вільного козацтва. Він бере участь у діяльності «Просвіти» в містечку Довгінцево (зараз це частина м. Кривий Ріг), здобуває авторитет серед населення. За підтримки інших просвітян сформував загін у кількості 1 500 осіб.

Після видання Універсалу про відродження козацтва 16 жовтня 1918 р. Кошовим Катеринославського Кошу було призначено М. Омеляновича-Павленка. Самокиша він називав одним з кращих організаторів козацьких загонів. Під час антигетьманського повстання Директорії отаман  Роман Самокиш пристав на її бік. Після перемоги Директорії полк увійшов до складу армії УНР. Згідно з матеріалами дислокаційної частини Генштабу на 29 грудня 1918 року добре озброєний полк розташовувався у П’ятихатках, мав у розпорядженні бронепоїзд та артилерію і разом з Верхньодніпровським полком отамана Сакви та деякими іншими частинами входив до групи Гулія. Склад цієї групи у кількості 4000 чоловік підпорядковувався командуючому фронтом Лівобережної України отаману П. Болбочану. До складу полку увійшли колишні галичани, які з певних причин залишилися на Наддніпрянщині та представники руху «Вільних козаків». Цим пояснюється подвійна назва загону: Полк Січових Стрільців «Вільного козацтва».

До Самокиша також приєдналися повстанці отамана Сакви з Верхньодніпровського повіту та козаки Юхима Божка. Вже 1 січня 1919 року війська Республіки за підтримки артилерії прямо з маршу атакували союзні анархо-більшовицькі війська і за годину вичистили Катеринослав від червоно-чорних банд.

Найцікавіше розпочалось, коли Махно спробував організувати відступ через міст. Його «хлопцям» несподівано у спину ударили робочі дружини, які начебто підкорялися більшовицькому ревкому. На лівий берег вдалося переправитися лише махновській кавалерії та двом ешелонам з піхотою та зброєю.

Ось як згадує втечу самого Махна Олексій Толстой у книзі «Хождение по мукам»: «Батько Махно, выбежав тогда из ревкома, в бессильной злобе затопал ногами, заплакал, говорят, кинулся в тачанку, которую Левка (Задов) пригнал к гостинице, накрылся с головой тулупом, – от стыда ли, не то для того, чтобы его не узнали, – и ушел из проклятого города в неизвестном направлении».

Більша частина махновців була відрізана від переправи та була змушена з крутого берега Дніпра, ламаючи кущі та паркани, переправлятися по кризі. Бійці робочих дружин та Січові Стрільці розстрілювали махновців як у тирі. На привокзальній площі у багнетному бою військами Республіки майже повністю був знищений так званий «Селянський полк» махновців. Лише одиницям вдалося втекти провулками. Загалом, з тисячі махновців, за різними даними, загинуло від 600 до 800 бійців «батькиної армії».

Далі все було ще гірше. Ешелон з махновською піхотою вночі наштовхнувся на власний бронепотяг, а ешелон зі зброєю заблокували місцеві залізничники. Коли на початку січня понурений Махно повернувся до Гуляйполя лише з двома сотнями вершників, на запитання одного із залишених вдома на хазяйстві командирів Чубенка: «А где остальное войско?», похмуро огризнувся: «Где-где? В Днепре». Гуляйполе було приголомшене. Гуляйпольські жінки між собою говорили: «Сучий син, загубив дітей, потопив нещасних, а сам неушкодженим вернувся».

Події 31 грудня – 1 січня 1918 р. газетою «Республіканець» було названо «Днем перемоги», а війська отаманів Самокиша та Сакви «геройськими». Журналісти вбачали великий символ у тому, що Катеринослав – «серце січової землі» – врятував від ворога саме полк під назвою Січових Стрільців, і підтримали пропозицію перейменувати місто на Січеслав, бо «годі вже ганьбити себе перед усім культурним світом, славлячи запеклого ворога українського народу царицю Катерину».

4 січня 1919 р. відбулася урочиста церемонія поховання вояків полку Січових стрільців «Вільних козаків», які загинули у боях з махновсько-більшовицькими військами. Траурна хода розпочалася о 13 годині від готелю «Асторія», де містився штаб республіканських військ. У похованні українських вояків взяли участь представники органів місцевого самоврядування, навчальних закладів, установ, спілок, політичних партій. Відспівував загиблих архієрейський хор та український хор під орудою Д. Петровського. Поховання відбулося на цвинтарі біля Собору (на Соборній площі). Тіла 14 бійців за незалежність України були поховані на цвинтарі в одній братській могилі. Прізвища двох з них встановлено – це сотники Лугін та Златоустов.

Замість післямови. 22 січня цього року у Дніпрі на Соборній площі відкрили меморіальний Хрест загиблим за вільну Україну воїнам УНР. Можливо, історична справедливість переможе?

Іван Дубченко, «Наступна республіка»

Наші в місті. Славетний штурм Катеринослава

comments powered by Disqus