«Шликі наступають!»

Історія 19.05.2014

 Останні тижні в українському сегменті інтернету все більшої популярності набуває словосполучення «Чорні чоловічки». Це явище виникло як антипод «зеленим чоловічкам», які отримали назву від недолугих українських журналістів. Взагалі, працівники пера в України дуже полюбляють “вигадувати велосипед”, а не називати речі своїми іменами. Але про це варто говорити іншим разом.

Отже, хто такі «чорні чоловічки»? Так українські ЗМІ називають батальйони добровольців, українських лоялістів, які просто зараз зі зброєю в руках відстоюють територіальну цілісність України на «східному фронті» на Донбасі. В основному (якщо сказати точно — більше, ніж повністю), це ті, кого так бояться автори та споживачі російських ЗМІ — українські націоналісти, які входять до складу батальйонів «Азов», «Донбас» та «Дніпро». Російські журналісти на зарплаті з Кремля вже встигли описати, що чорний колір своєї форми вони обрали як пам’ять про чорну форму нацистів. Не будемо зараз говорити про двійки з історії та логіки у «таваріщей» з Першого каналу.На тлі тотальної відсутності у цих істот честі та совісті, брак знань не видається занадто великим гріхом. Натомість, поговоримо про історичні паралелі.

Коли Адольф Гітлер і майбутні нацисти ще не були відомі за межами Німеччини, на українських теренах вже були свої «чорні чоловічки» — кінний дивізіон Чорних запорожців. Воювали ці герої на фронтах Першої визвольної Війни 1918-1921 рр. Найлегендарніша і найславетніша військова формація армії УНР...

Деяких «калинових патріотів» бісить, коли український лояліст говорить російською мовою. «Не вживай мови окупанта!» говорить з телеекранів людина у провінційній вишиванці з провінційним виразом обличчя і таким самим провінційним стилем життя. Той факт, що добра половина бійців добровольчих батальйонів говорить російською мовою, «калинові» опускають. Правда ріже очі. А от якби калинові патріоти прочитали спогади Олени Теліги (уродженки Підмосков’я), то вони б знали про цікаву історію, що сталася на вулицях Києва в серпні 1919-го. «Чорний запорожець», що скакав вулицями Києва на запитання перехожих «Що відбувається?» з гордістю відповідав «Наконец-то опять бьем русских».

Прикметним була історія походження кольору славнозвісної форми, що викликає такі прості асоціації у Москві.

Почати її варто з ліричного відступу. У деяких «націоналістів» прийнято вважати, що Нестор Махно — один з головних героїв українського резистансу початку ХХ століття. Але справа в тому, що Нестора Махна активно розрекламувала саме радянська влада, викидаючи факт того, що українські повстанці найчастіше виступали проти радянців саме під українським національним, а не анархістським прапором. Нестор Махно виставляється геніальним тактиком і стратегом. Правда якраз в тому, що у випадку бойових зіткнень з Армією УНР махновці «отримували по голові» від національних сил. Достатньо згадати штурм Катеринослава.

Так от, свій одяг бійці-чорношличники пошили з трофейної тканини, яку добули у бою з «патріотами-махновцями», розплатившись з кравцями також трофейним цукром. Бій відбувся на станції Лозова, зовсім недалеко від тих місць, де сучасні «чорношличники» здобувають собі славу. Після бою на Лозовій чорношличники розпочинають свій славетний бойовий шлях. Харківщина, Запоріжжя, Крим, Перший Зимовий похід. І всюди з ними їхній беззмінний командир Петро Дяченко і його заступник латвієць Карліс Броже.

Цікавим фактом з історії «чорних» є походження вояків. Петро Дяченко згадує, що більшість з них були саме з Полтавщини та Харківщини. Сучасні бійці добровольчих батальйонів якраз приблизно з тих самих місць. Російська пропаганда любить розказувати, що найкровожерливіші націоналісти з Галичини та Волині. Але реальність говорить про інше. Найнебезпечніші націоналісти – уродженці Сходу та Півдня. Події на вулиці Римарській у Харкові та Будинок профспілок в Одесі цю тезу підтверджують. Українські лоялісти Сходу та Півдня виросли у агресивному совково-путінському середовищі, де не було місця компромісам. Тут є тільки боротьба. Донбас – це наш Белфаст… Між іншим, Сергій Коваленко у книзі «Чорні Запорожці. Історія Полку» приводить маршрут чорношличників з Криму. Маршрут проліг і через місто, яке тепер знає вся Україна – Слов’янськ.

У найважчі часи для України (а вони дійсно найважчі без перебільшення), коли совкові офіцері армії та міліції, «червоні директори» і номенклатурники у адміністраціях відверто саботують націєтворчий процес, а Тимчасовий Уряд (який за непорозумінням неосовкові дегенерати називають хунтою) впадають у страх від кожного шороху, єдина надія залишається на добровольців-лоялістів.

Історія не може навчати, історія може лише надихати. Нехай же героїчний чин Чорних Запорожців надихає на подвиг нових «чорношличників». Перефразуючи Петра Дяченка: «Блиск ваших автоматів буде сигналом до скінчення балачки». 

«Шликі наступають!»

Теги: історія, сепаратизм

comments powered by Disqus