Шоста Січова

Історія 16.09.2016

В радянські часи була досить популярна пісня «Конармейская». Співали її спочатку ветерани 1-ої Кінної Армії Будьонного, а потім ця пісня, так би мовити, пішла в народ. У цьому неймовірно паскудно-мерзотному творі є цікавий третій куплет:

На Дону и в Замостье
Тлеют белые кости,
Над костями шумят ветерки.
Помнят псы-атаманы,
Помнят польские паны
Конармейские наши клинки.

Як не важко здогадатись, під «псами-отаманами» радянці мали на увазі учасників українського визвольного руху, як от отаман Орел, отаман Чучупак та інші герої Першої Визвольної війни. Але чому у міфологізованій та офіціозній пісні про «ліхіх будьонавцєв» згадується маленьке містечко Замостя, що поряд з українським кордоном? Про це наша сьогоднішня історія.

У 1920 році вирувала війна Радянської Росії проти «панської Польщі». 12 липня того ж року, більшовики розпочали масований наступ на союзні польсько-українські війська. Командувач Південно-Західним фронтом Олександр Єгоров (розстріляний 1939 р. в період сталінських репресій) і член Реввійськради фронту Йосиф Сталін підписали наказ, згідно з яким військам поставлено завдання до 24 липня досягти наступних рубежів: 14-та армія (М. Молкочанова) – Рава-Руська–Львів, 12-та (Г. Восканова) – Ковель і 1-ша Кінна армія (С. Будьонного) – Холм–Красностав–Замостя. Але не так сталося, як гадалося. Об’єдане польсько-українське військо Південного фронту під командуванням Вацлава Івашкевича чинило серйозний опір. На правому фланзі фронту билася Армія УНР під командуванням Омеляновича-Павленка.

24 липня Єгоров надіслав у війська директиву, згідно якої 1-ша Кінна армія мусила наступати в напрямку Рава-Руська–Львів з виходом на ріку Сян. Зайнявши Броди, армія Будьонного стрімко просувалася до галицької столиці. 12 серпня штаб фронту отримав наказ із Москви: передати 1-шу Кінну армію до Західного фронту Михайла Тухачевського та скерувати її на Замостя–Люблін–Варшаву. Однак командування фронту та армії зігнорували це розпорядження і кинули червону кінноту на Львів, де вона зав’язла у безплідних боях. Лише через два тижні, 26 серпня, Будьонний повів армію на Замостя. За таких обставин і відбулася зустріч у Замості 1-ї Кінної армії з українською 6-ю Січовою стрілецькою дивізією. 29 серпня його кіннотники вже були під мурами міста…

У Замості у старій фортеці в той час опинилися частини 6-ї української Січової дивізії під командуванням уродженця Таврії полковника Марка Безручка, які направляли з фронту 3-ї польської армії на з'єднання з Українською Армією на Дністрі. Крім вищезгаданої 6-ї дивізії, до складу залоги Замостя ще увійшов 31-й польський полк та 2 етапових курені. Всього – 3200 багнетів, 200 шабель, 12 гармат та 3 бронепотяги. Група М. Безручка мала боєприпасів на сім днів бою і харчів – на дев’ять. Комендантом залоги був полковник Безручко.

28 серпня 6-та дивізія червоних під командуванням Йосипа Апанасенка увірвалася у містечко Комарів. Ось що про це пише у своєму щоденнику радянський письменник Ісаак Бабел, яки саме в цей час служив у 1-й Кінній армії: «Уночі наші грабували, в синагозі викрали свитки Тори і забрали бархатні мішки для сідел... Червоноармійці, незважаючи на заборону, п’ють». Приблизно з такими рубаками та погромниками і довелося воювати козакам Безручка…

Поки «будьонівці» заливали очі, полковник Безручко ґрунтовно підготувався до оборони Замостя. Його саперний батальйон облаштував три лінії оборони фортеці. Першу творили окопи, які було прикрито 18-кілометровою лінією дротяних загород в один-три ряди.

 Українським козакам щоденно допомагали 3–5 тисяч добровольців із міста та навколишніх сіл Майдана, Шопинека, Сітанця. Другою лінією оборони служив насип залізниці від казарм фортеці до Завади, третьою – мури середньовічної фортеці, головного вузла оборони.

У ніч на 29 серпня М. Безручко стягнув до міста всі свої підрозділи, включаючи польські батальйони. Проте головні сили: стрілецькі бригади, кіннота й артилерія, були вже відрізані. Оборонці зайняли свої ділянки: піхота – в окопах, гарматні батареї – між казармами і містом на вогневих позиціях з круговим сектором обстрілу, резерви – в цегельні та Любельських казармах.

Бронепотяги курсували: «Смерть» – між станціями Замостя і Завади, «Загончик» – залізничними гілками на Грубешів і Любельські казарми, а «Месник» – дорогою Завада–Красностав. Між штабом дивізії і командирами оборонних відтинків, підрозділів залоги встановлено телефонний зв’язок. Спільна боротьба проти військ більшовицької Росії, які вже зайняли майже всю Україну, а тепер рвалися на Варшаву, об’єднала українських і польських вояків.

Отже, даремно цієї ночі командир 10-ї дивізії піхоти генерал Л. Желіговський у телефонній розмові з капітаном Болтуцем викликав занепокоєння з приводу наявності в Замості двох командирів. М. Безручко був полковником і командиром дивізії, тобто старшим у гарнізоні, тому, згідно військової субординації, Безручку підкорилися.

29 серпня Будьонний зсаджує своїх кіннотників з коней та після гарматної підготовки веде їх на штурм фортеці. Атаки «будьонівців» зі сходу було відбито з великими втратами для них. Ранком 30 серпня Будьонний оточив Замостя та повів наступ з усіх боків. Залога Замостя уперто боронилася, але з заходу «будьонівцям» пощастило дійти до дротяних перешкод і знищити їх та майже увірватися в місто. Однак, сталося диво і останній резерв – українська сотня – контратакою відкинув ворога за дроти. Цікавим є той факт, що 30 серпня Будьонний телеграфував голові Реввійськради, що Замостя взято штурмом.

Ось що згадує Ісаак Бабель у своєму щоденнику: «30 серпня 1920 р. Операція на Замостя продовжується. Погода, як і раніше, жахлива, дощ, сльота, дороги непрохідні... Ідемо з Шеко (начальник штабу 6-ї дивізій. – авт.) до 3-ї бригади на станцію Завади... 10 полонених, одного не встигаємо рятувати... Полонені всі роздягнуті... Їx хочуть порубати... Весь час на виду Замостя, видно його труби, будинки, намагаємося взяти його з усіх сторін. Готується нічна атака. Ми за три версти від міста, очікуємо його взяття, будемо там ночувати».

30 серпня з півдня сюди підійшла група генерала Станіслава Галлера у складі 13-ї дивізії піхоти та 1-ї кінної дивізії. Напередодні із Красностава форсованим маршем рушила на Замостя 10-та дивізія піхоти генерала Желіговського. У районі Комарова підійшла кінна група генерала Роммеля. Польські війська відрізали 1-шу Кінну армію від сусідів, загрожуючи оточенням і цілковитим знищенням. В цих умовах 31 серпня Будьонний припинив штурм Замостя та спішно розпочав відступати на схід.

31 серпня відбулася битва під Комаровим, яка була продовженням оборони Замостя. Історики визначають цю битву як найбільшу кінну битву XX ст., у якій брали участь 23 кінних полки супротивників. Будьонний почергово кидав у битву три дивізії. Та вони не змогли зупинити наступ польських уланів групи С. Галлера, підтриманий двома дивізіонами кінної артилерії.

«31 серпня 1920 р. Чесники. Армнаказ залишити Замостя, йти на підмогу 14-й дивізії, яку відтісняють поляки з боку Комарова, – розповідав І. Бабель. – Ворошилов, коротенький, з сивиною, в червоних штанах зі срібними лампасами, весь час поспішає, нервує, підганяє Апанасенка... Полк проходить повз Ворошилова і Будьонного. Ворошилов витягнув великий револьвер: «Не давати панам пощади!» Вигук приймається із задоволенням... Втеча. Воєнкоми повертають. Нічого не допомагає. На щастя, не переслідують, інакше була б катастрофа. Намагаються зібрати бригаду для другої атаки, нічого не виходить.., погрожують наганами... Загрозливі ознаки розкладу армії».

Штурм Замостя, під яким Будьонний поніс великі втрати, (загалом під Замостям червоноармійці втратили близько 1,5 тис. вбитих, поранених і полонених, майже 2 тис. коней захопили поляки) остаточно зламав йому зуби й ослабив його. Він не в силах був продовжувати свій рейд до Варшави. З боями він мусив відвести свою армію в район Володимира-Волинського, де вона вже втратила свою роль молота, що увесь час пробивав фронт Польської Армії. Відсіч, яку зустрів Будьонний під Замостям, остаточно розбила широко побудовані стратегічні плани Червоної Армії, а саме: кінними арміями з півночі і з півдня оточити Польську Армію. У порушенні цих планів активну участь взяла 6-а українська дивізія з полковником Безручком на чолі. Дії цієї дивізії прикрашають одну з найкращих сторінок історії Української Армії.

«Хоронити Захід від смертельної небезпеки і захищати його неоцінені скарби від жаху і руїни большевизму — як раніш у попередні історичні доби доводилось захищати їх від руїни татарської — випало на долю найближчим сусідам Московії — Україні та Польщі, що падали першими жертвами її політичної ненажерливості»  – саме так описав цю війну генерал-хорунжий Армії УНР Михайло Вікентійович Садовський.

«Напоїти коней з Сени та Марни» більшовикам не вдалося.

Іван Дубченко, «Наступна республіка»

Шоста Січова

comments powered by Disqus