Майкл Вінч. Одноденна держава

Культура 04.07.2014

Редакція Наступної Республіки знову повертається до нашої традиційної рубрики «Наступна книга». І сьогодні до вашої уваги книга власних спостережень англійця Майкла Вінча — «Одноденна держава».

«Одноденна держава» — це історія про події напередодні Другої світової війни, що відбувалися у найзахіднішому куточку нашої країни — на Закарпатті. Закарпатті, яке мало дуже важку історичну долю і часто-густо ставало розмінною монетою у складних геополітичних ігрищах. Перш ніж перейти до рецензії книги, окреслимо постать автора цього видання — Майкла Вінча.

Народився Майкл Блует Вінч 1907 року в Лондоні. В 1929 році здобув ступінь бакалавра у Кембриджі. Після здобуття освіти почав займатись журналістикою та дипломатією. Так, Майкл Вінч писав статті на тематику міжнародних відносин і туризму до місячників та квартальників. 1934-1935 — член редколегії «Reuter’s», 1936-1939 — кореспондент «Christian Science Monitor». У період з 1936 по 1943 працював у ВВС, відповідав за слов’янський та португальський сектор. Дипломатією почав займатись у період 1931-1933 рр., коли обіймав посаду аташе у Варшаві, Брюсселі та Афінах. Після тривалої перерви у 1943-1954 продовжив дипломатичну кар’єру в Лондоні, Москві, Варшаві та Бонні. Тож у авторитетності автора сумніватися не доводиться.

Після розвалу Австро-Угорської імперії за наслідками Першої світової війни та укладення 4 червня 1920 року Тріанонського договору Закарпаття увійшло до складу новоутвореної Чехословацької держави на правах автономії під назвою Підкарпатська Русь (пізніше була перейменована в Карпатську Україну). Щоправда Прага надто не поспішала наділяти Закарпаття широкими автономними правами, що підірвало її і так не високий авторитет серед населення краю. Основними суспільно-політичними течіями на Закарпатті були не тільки традиційні москвофільська та українофільська групи, а й притаманне йому в силу історичних обставин мадяронство. Закарпаття довгий час перебувало під владою Угорщини (частково з ХІ до ХХ ст.), що спричинило значну мадяризацію місцевої інтелігенції, яка відстоювала ідею входження краю в склад Великої Угорщини. Тому жодна із цих течій не підтримували чеську владу в Карпатській Україні, хоча слід зазначити, що чехословаки на чолі з першим президентом Томашом Масариком, все ж почали вкладати кошти в інфраструктурну та культурну сфери життєдіяльності краю.    

Напередодні Другої світової війни позиції мадяронського руху посилювались в силу реваншистських настроїв Будапешта, який залучившись підтримкою нацистської Німеччини, готував таким чином плацдарм для анексії Закарпаття. Але з моменту утворення Підкарпатської Русі найбільшою підтримкою серед місцевого населення залучається українофільська група під керівництвом Августина Волошина, який згодом перейменовує автономію на Карпатську Україну та наділяє її загальноукраїнською національною атрибутикою. На перших демократичних виборах автономії, яке відбулося 12 лютого 1939 року партія Українське національне об’єднання (УНО) здобуло абсолютну більшість голосів виборців — 92,4%, що стало знаковим для українофільської групи Закарпаття. Автор так описує день виборів в одному селі неподалік столиці Карпатської України: «У Данилові все село було прикрашене прапорами. Повсюдно були вивішені знамена блакитної та золотої барви. Тут голосування відбулося в сучасній школі, збудованій чехами. Старий селянин, що відчинив двері, тепло привітав мене англійською мовою. Він двадцять років прожив у Чикаго і, здається, знав цілий Середній Захід». Щоправда Вінч, як громадянин держави з усталеними демократичними інститутами все ж дорікав організації проведення виборів.

Праця цікава тим, що Майкл Вінч не був ані членом Сойму (представницький орган Карпатської України), ані хортистським гардистом (угорський військовий), ані чеським четником, ані російським білоемігрантом чи польським терористом. Всі ці геополітичні рухи знайшли своє місце в трагічних подіях на Закарпатті. Майкл Вінч дивився на Карпатську Україну, яка по-суті була єдиним легітимним утворенням українців, через призму англосаксонської системи світосприйняття. І тому його погляди, як незаангажованого спостерігача, вельми цікаві для нас і їх можна змоделювати і на іншу частину українського світу того періоду.

Крім того, Майкл Вінч грішив і певним суб’єктивізмом та керувався встановленими штампами євроатлантичного світу, які часто-густо трактували Карпатську Україну, як державу нацистського протекторату. Так, він постійно шукав прояви антисемітизму як однин із яскравих маркерів німецького нацизму. У приватній розмові із головним рабином Хуста, Вінч спитав про перспективи ортодоксальних євреїв у Карпатській Україні, на що той йому відповів: «Усе, про що ми просимо, — це щоб ситуація надалі не відрізнялася від тієї, яка була тут протягом останніх двадцяти років під чехами. Декілька останніх місяців також не були поганими для нас, — в будь-якому разі вони були кращі, ніж у Німеччині та інших країнах. Але надіємось, що нічого не зміниться». Таким чином, підозри Вінча не підтвердились у приватній розмові із головним рабином. Хоча зрештою він і наводить приклади побутового антисемітизму та навіть полонофобії. Звісно що подальші події повністю руйнують цю картину світогляду британців, адже хортиська Угорщина, яка анексувала Карпатську Україну і розгорнула широкомасштабний терор проти населення краю, була союзником гітлерівської Німеччини.

Саме закарпатські українці організувавши народну оборону Карпатську Січ, ще в березні 1939 року стали першими жертвами нацистських союзників, зустрівшись з ворогом віч-на-віч у нерівному бою на Красному полі поблизу тодішньої столиці Карпатської України – місті Хуст.

Автор багато уваги приділяє Карпатській Січі, зокрема він так описує його першу зустріч із січовиками: «Наступного ранку ми прокинулися вдосвіта від маршового кроку та співу на вулиці. Довга колона членів Січі строєм ішла на вишкіл. Дехто з них був одягнутий в уніформу, а інші, – очевидно новобранці, – мали лише блакитні кашкети та жовто-блакитну, в українських кольорах, пов’язку на руці, або значок із тризубом. Видно було, що їх багато і вони рішучі, а пісня їхня звучала суворо і владно. Натовп вітав їх з величезним ентузіазмом. Колишню велич українців воскрешав у пам’яті тризуб. Він був знаком Володимира Великого – національного героя, що прийняв християнство, і був відомий як «Володар трьох морів» – Азовського, Чорного та Балтійського».

За одну добу автору вдалося побувати відразу в трьох державах: Чехословацькій республіці, Карпатській Україні (яка проголосила незалежність) та хортиській Угорщині. Саме тому книга і дістала найменування «Одноденна держава». Ці події назавжди залишаться яскравою сторінкою нашої історії, які засвідчені не тільки документально, а й зафіксовано на світлинах супутника Майкла Вінча — фотографа Чеслава Якубовського, який залишив рідкісні кадри головних дійових осіб Карпатської України та побуту місцевого населення. Фотографії поляка Чеслава Якубовського стали ілюстраціями до видання Майкла Вінча і з ними ви також маєте змогу ознайомитися гортаючи «Одноденну державу».

Майкл Вінч перебував на Закарпатті від 1 січня до 15 березня 1939 року. За той час йому вдалося об’їздити майже всі райони Карпатської України. Він передає унікальні свідчення буття українців Закарпаття, бере інтерв’ю у найбільш впливових людей краю та передає побут різних соціальних та етнічних груп. Подіям, описаним в книзі, вже більше 70-ти років. Однак навіть сьогодні живо і проникливо написана «Одноденна держава» місцями нагадує вчорашню британську газету. Тож дуже рекомендуємо. Героїзм українців минулого століття надихає нас і сьогодні. Тільки тепер гаряча точка перемістилась до східних кордонів.

Ярослав Деяк

Майкл Вінч. Одноденна держава

comments powered by Disqus