Микола Костомаров. Дві руські народності

Культура 26.09.2013

Тема «Україна — не Росія» актуальна, відколи перша знається з другою. Бо від часів Переяславського довогору наші північні сусіди та їх п'ята колона в нашій країні заперечують існування української нації та намагаються нав'язати росіян нам у «старші брати» або казками про «братні народи» (авжеж один із них має бути старшим) продовжують заганяюти Україну в пастку, незалежно від зміни влади та устрою Російської імперії.

Що пошук відмінностей між українцями та росіянами — не винахід ні сучасних «украінствующіх», ні «буржуазних націоналістів» совєтських часів, ні австрійського генштабу початку 20-го ст., доводить стаття Миколи Івановича Костомарова «Дві руські народності», опублікована в журналі «Основа» 1861 року. Те, що Костомаров — визнаний учений не тільки український, а й російський, тут має ключове значення, оскільки подібні порівняльні аналізи чи дослідження від суто українських авторів складно назвати об'єктивними через конфлікт інтересів. А їхня інтерпретація масовим читачем і поготів набуває істеричного характеру, що дискредитує саму ідею заперечення братньості двох народів, відлякуючи потенційних адекватних послідовників.

У даній статті ж спостерігаємо тверезий та об'єктивний підхід, абсолютну відстутність русо- чи інших фобій, навіть деяку поблажливість до північних сусідів, що зважаючи на особистість автора, цілком зрозуміло. Стаття написана російською мовою, і навіть більше того — зважаючи на типову реакцію росіянства на слово «український», щоб донести свою думку не тільки до українців, а й до росіян, не отримавши одразу клеймо «мазепинця» (варто зазначити, що нічого ганебного для українця в такому клеймі немає, проте воно зачиняло, а в сучасних варіаціях зачиняє і досі, всі двері в російському культурному просторі), Костомаров використовує «політкоректний» варіант «південноруський». Тим не менш, поблажок в пошуку національних відмінностей він не робить. Втім і уникання самоназви українського народу у нього не суто з міркувань політкоректності, а й щоб наголосити на тому, що українці — прямі спадкоємці Русі, бо незмінно живуть на її території, тоді як московити взяли етнонім «руси», «русскіє» із собою на нові землі, поширили його в тому числі на автохтонне неслов'янське населення.

Не заперечуючи, що два народи вийшли зі спільної колиски, історик простежує, як розділилися їхні шляхи, що мало визначальний вплив на становлення культурних відмінностей аж до повної несумісності національних ментальностей.

Великоруська ментальність відзначається тріумфом общинності над особистістю, з якого випливає любов до царя та поміщика, бездумне підкорення особистості волі родини, колективу, громади, сприйняття інститутів спільної власності, кругової поруки. Українська ментальність натомість проростає з індивідуалізму та волелюбності. Звідси серед північного сусіда поширився стереотип про ледачих та хитрих «хохлів». Російські поміщики, отримавши у власність південноруські феоди, не бачили від місцевих кріпаків тієї поваги та відданості до себе, яку звикли бачити від кріпаків вдома. Українець не сприймав будь-яку владу як божу волю і ніяким чином не був зацікавлений в процвітанні пана його коштом, тож працював на нього аби як та дурив при першій нагоді. Дійсно, який сенс селянину гарувати, якщо він та його родина не матимуть з цієї праці нічого?

Духовність російського народу, що завжди була політичним брендом, бачиться Костомаровим як фікція, бо російська церква завжди була інструментом деспотизму, виправданням влади. Церковники та віряни більше уваги приділяли обрядовості, ніж змісту релігії. Розколи церкви ставались від суперечок щодо того, скількома пальцями слід хреститись та як промовляти молитви, а не від розбіжностей філософських трактувань віри. В той же час південноруський народ безболісно переживав зміни обрядів та зовнішніх атрибутів, зосереджуючись на глибинних питаннях. Українська церква завжди була перш за все моральним авторитетом.

Росіяни нетерпимі до інакодумців, іноземців, іновірців, намагаються зрівняти всіх по одному суспільному стандарту. Українці ж не зважають на культурні відмінності, доки ті прямо не йдуть в розріз з інтересами особистості та народу. Приказка «моя хата скраю», яку звикли тлумачити лише негативно, як окремість особистих інтересів від суспільних (що само по собі не суто негативне явище), означає також і невтручання в чужі справи та терпимість до чужої, відмінної думки.

Хоч наше трактування статті зосереджується на негативних рисах російського та позитивних рисах українського народів, за автором такого гріха немає. Якщо підсумувати тези, якими він врівноважує порівняльний аналіз, вони зводяться до того, що в колективізмі російського народу — сила держави, тоді як індивідуалізм українського — причина багатьох невдач в державотворенні, головний винуватець того, що сусідня держава з більш конкурентоздатною моделлю відносин суспільства та влади (а саме беззаперечним підпорядкуванням) підкорила охоплену міжусобицями дрібних та крупних володарів землю. Чи варто переймати таку виграшну для держави рису у сусідів — питання риторичне, адже з втратою головної відмінності ми втратимо себе як націю. Тож повагу до особистості та приватної власності слід плекати щосили, бо у цьому, а не у мові чи ще чомусь полягає різниця між двома руськими народностями. Нівелювання різниці означатиме нашу поразку та перемогу тих, хто вже сотні років наспівує мантри про «братні» народи.

 

Шукайте сучасний переклад статті в серії «Бронебійна публіцистика» видавництва газети «День» або читайте оцифроване діаспорне видання від бібліотеки університету Торонто на нашому сайті.

Микола Костомаров. Дві руські народності

Зображення — постер фільму Інґмара Берґмана «Лицем до лиця» (1976)

Теги: Азія, Микола Костомаров, публіцистика

comments powered by Disqus