Слідами українського футуризму

Культура 14.12.2014

Хрестовий похід «Наступної республіки» проти войовничої архаїчності та забуття триває. Вороги закидають українцям брак культури, надбань світового масштабу. Гірше цього тільки мовчазна згода, виражена у відчайдушному і беззастережному зверненні до фольклору, як єдиного прихистку «українськості». Ми тримаємося за народну культуру, відкидаючи культуру національну, воліємо милуватися дрібними радостями, забуваючи про масштабні здобутки.

«Ти підносиш мені засмальцьованого «Кобзаря» і кажеш: ось моє мистецтво. Чоловіче, мені за тебе соромно… Мистецтво є щось таке, що тобі і не снилось. Я хочу тобі сказати, що там де є культ, там немає мистецтва. А ти вхопивсь за свого «Кобзаря», від якого тхне дьогтем і салом, і думаєш його захистить твоя пошана. Пошана твоя його вбила. Й немає йому воскресіння.»

Сто років тому ці слова написав Михайль Семенко, митець і культуртрегер. Український футуризм, ним розпочатий — буремна та славетна сторінка історії нашої культури, зраджена і забута, табуйована, заборонена, стерта. Ми закликаємо пригадати час, коли українцям не потрібно було наздоганяти, коли мова йшла не про копіювання чужих моделей, а творення своїх трендів. Унікальне явище української культури, яке стало зразком для Європи.

Новий автор «Наступної республіки» Ілля Щирий проведе вас слідами українського феномену європейської культури — на вас чекає дослідження історії українського футуризму, наскільки велике, настільки ж і важливе.

Слідами українського футуризму: від самотнього повстання Михайля Семенка до синкретичного проєвропейського руху

Всього 11 невеликих тез, які були опубліковані у 1909 році в паризькій газеті «Фігаро», які Ф.Т. Марінетті назвав «Маніфестом футуристів», змістили кордони культури і перетворили ХХ століття, породивши цілу плеяду нових течій і напрямів, ряд з яких об'єднався під загальною назвою «футуризм».

У маніфесті застарілим було оголошено абсолютно все: «Час і Простір померли вчора». Зруйнувати всі музеї, бібліотеки, навчальні заклади усіх типів, моралізм і вождів літератури. Капот гоночної машини, яка «мчить як шрапнель», вважається у тисячу разів гарнішим, ніж якась статуя Ніки Самофракійської. Зачаровані останніми технічними досягненнями нового часу, італійські поети і художники взялися присвячувати свої твори автомобілям, поїздам, електриці. Цим творам був характерний пафос виклику, боротьби, рішуча відмова від минулих художніх традицій. Головною метою футуристів стала боротьба з кризою у культурі, яка активно поширювалась з середини ХIХ ст. практично у всій Європі.

Ф.Т. Марінетті 

Найперші ознаки виродження культури проявилися у скульптурі та живопису — а саме в імпресіонізмі, який трактували як найбільший прояв кризового становища. Футуризм виявився порятунком, який розбурхав критичну ситуацію, і, як писав Михайло Семенко, лідер і культуртрегер українського футуристичного руху, що напрями, які «виникли на трупах імпресіоністичного і неоімпресіоністичного живопису, парнаської і символічної поезії», врятували подальше становище мистецтва.  

У пік футуристичного руху — насамперед українського футуризму — у 20-ті роки ХХ століття можна відчути більш виразний градус напруги, що стосується смерті мистецтва, ревізії та реставрації Великого культурного наративу. У 1918 році з’являється «Присмерк Європи» О. Шпенглера, який привніс концепт циклічно-регресивного розвитку європейської цивілізації та який виявився підтвердженням поглядів футуристичного руху. Проблема розуміння науково-технічного прогресу, проблема фрейдизму, питання традиції, марксистський та ніцшеанський дискурси, межі мови — все це було плацдармом для впевненого відтворення нової людини, а значить і нового мистецтва.

Новизна футуристичного мистецтва пропагувалася частіше радикально, щоб акцентувати увагу публіки на руйнуванні старого Великого мистецтва, саме тому більшість уникала цього явища — багатьом не подобалась домінуюча «нігілістична стихія» футуристичного руху. Поведінка футуристів була театралізована, скандалізована («порушники порядку!») й епатажна. Письмо зводилося до тотальної маніфестації та невгамовної редукції (чим простіше написано, тим краще). Одним із найбажаніших прагнень футуристів було звільнити слово від його семантичного референта, тобто виведення слова з-під влади мови. Щодо цього доречно згадати Р. Барта, який займає чималу роль у вивченні семіотики авангарду: «Повстання проти мови за допомогою самої мови невідворотно виливається у прагнення вивільнити «вторинну» мову, тобто глибинну, «анормальну» (непідкорену нормам) енергію слова; тому в спробах руйнування мови найчастіше є щось урочисте». Тобто за допомогою своєї стихійної боротьби проти мови, футуризм породив зовсім інший мовний світ, створюючи нові принципи лексичного та жанрового новоутворення.

Європейський футуристичний рух став добре відомий в Україні майже з самого початку. Хронологічний аналіз, який зробила відома дослідниця українського образотворчого мистецтва В. Васютинська-Маркаде, доводить те, що колиска авангарду формується плідніше в Україні, ніж у Росії. Відомо, що російський футуризм був заснований в селі Чорнянка на Херсонщині у 1910 році українцями В. і Д. Бурлюками, які вважали себе нащадками козацького роду.

Д. Бурлюк

Як схильні вважати більшість дослідників, український футуризм дебютував тоді, коли український дискурс став обтяжливим політичними конвенціями (риторика народницького логоцентризму та нагромадження модернізму), тоді й перед українськими письменниками постало питання «що таке національна культурна норма?», до якого футуристи додали своє питання «чи повинна вона бути?». Процес народження українського футуризму обумовлювався насамперед відмовою від народництва і провінціалізму, і визнання культурної моделі Європи, на яку слід спиратися.  

Український літературний футуризм сформувався у 1913 році Михайлом Семенком, його братом художником Василем та їх товаришем — теж художником — Павлом Ковжуном. Вони організували видавництво «Кверо» (з латинської quaero — «досліджувати, шукати») та перетворили свої «прості і звичайні» імена в Михайля, Базиля і Павла. У 1914 році Михайль Семенко видає 2 невеликі книжки — «Дерзання» і «Кверофутуризм», які й перевернули українську культуру, внесли шок, нерозуміння, обурення і тотальну негацію. Це був удар нижче пояса українському модернізму, який звик до піднесеного тону. «Дерзання», яке змусило усіх заніміти, містило такі рядки:

«Ти підносиш мені засмальцьованого "Кобзаря" і кажеш: ось моє мистецтво. Чоловіче, мені за тебе соромно… Мистецтво є щось таке, що тобі і не снилось. Я хочу тобі сказати, що там де є культ, там немає мистецтва. А ти вхопивсь за свого "Кобзаря", від якого тхне дьогтем і салом, і думаєш його захистить твоя пошана. Пошана твоя його вбила. Й немає йому воскресіння.»

У цих судженнях проглядається «зруйнувати бібліотеки і музеї» з «Маніфесту футуристів» Марінетті, а також вони нагадують своїм безкомпромісним запереченням будь-якого культу маніфест кубофутуристів «Ляпас суспільному смаку» 1912 року. Але збірники Семенка відрізнялися від двох вищенаведених робіт, тому що Михайль не просто поставив діагноз смерті культури, а ще й відразу ж пропонував програму її відродження. Наприклад, в «Кверофутуризмі» він писав:

«Мистецтво не може бути ні українським, ні яким іншим в сім представлені. Кверофутуристичне мистецтво мусить бути виявом вселюдського почуття. Нам треба догнати сьогоднішній день.»

Після таких гучних слів, українська інтелігенція відвернулося від «нового пророка». Семенка називали божевільним, безсовісним критиком «нашого видатного Тараса Шевченка, який поруч з якимсь футуристом й поруч не стоїть», ставилися з неприхованим презирством, хтось хотів навіть Михайля побити, а хтось заборонити назавжди писати в журнали. Усій українській інтелігенції здавалося, що Семенко і його «незрозумілий футуризм» — це пряма загроза українській мові і літературі. Звідси з'явилися думки, що, оскільки Семенко нападає на «Кобзаря», відкидає «національне» мистецтво, це веде до того, що його можна легко зарахувати в один табір до російських монархістів і шовіністів.

Зараз ми розуміємо, що це була помилка. Тому що, виходячи з подальшої діяльності українських футуристів, стає зрозуміло, що з самого початку вони прагнули відповідати і ототожнювати себе в більшій мірі з західноєвропейськими рухами, а не з російськими. І єдиним та незмінним бажанням Семенка було створення українського футуристичного руху, яке могло б змагатися з найкращими досягненнями тогочасної Європи. З такими прагненнями Семенко якнайдалі віддалився від «націонал-патріотичного» табору і став аутсайдером. Проте, незважаючи на це, він упевнено йшов по шляху нового українського мистецтва і своїми невеликими маніфестами вийшов за рамки естетики тодішньої «Української хати», яка майже кожного дня з моменту виходу «Кверофутуризму» та «Дерзання» по всякому намагалися зачепити Семенка, мовляв, «самозакохані кривляння» чи «символ українського розладу і цинізму». Але їх можна зрозуміти, тому що поява українського футуризму оживила прагнення до індивідуалізму, викликала своєрідний культ егоцентризму. Тому цілком очевидно, що Семенка, його ідеї та його поезію, сприйняли як щось негативне, — в першу чергу через його великі, «марсіанські» амбіцій: 

«Що мені за діло до Києва та родичів
Коли про Семенка мусять марсіяне знать?
»
 («Дуже щира поезійка», 1914 р.)

Українські футуристи стверджували пошук в мистецтві і насамперед пошук нового ідеалу. Динамічною та субстанціальною, тобто першоосновою, сутністю усіх мистецьких явищ, — як проголошував Семенко, — є інтуїція, подібно до французьких сюрреалістів та італійських футуристів. Як стверджує український літературознавець А. Біла, Семенко «розуміє роль футуризму в українському письменстві як очищення (від «пошлорутини і рабськопідлеглості») і надолуження відстані між українським і європейським мистецтвом, між літературою і випереджаючим її життям».

Семенко, Базиль і Павло виступали публічно з маніфестами, видавали нові книги, йшли приготування до постановки футуродрами з назвою «Трагедія онуч». Але діяльність експериментаторів призупинилася у зв'язку з Першою світовою війною (Василь Семенко, брат Михайла, загинув на фронті). Війна і політична загостреність, зміна влади у Києві, створення шовіністичного щодо українського мистецтва Пролеткульту, — це все не сприяло розвитку українського футуризму, та загалом дезорієнтувало українську літературу, яка опинилася на межі катастрофи.

Василь Семенко на тлі своєї роботи, 1914 р.

У 1920-му році Семенко, через окупацію Києва, відправляється до Харкова, де створює «Ударну групу поетів-футуристів» з Юліаном Шполом, Василем Алешком та Василем Елланом-Блакитним. Через рік з'явилося футуристичне об'єднання «Комкосмос». Вони планували видати альманах «Повстання», але ще до його закінчення група розпалася, — так завершився перший період футуризму в українській літературі. Новий етап розпочався в 1921-му році, коли Семенко створив організацію «Аспанфут» (Асоціацію панфутуристів).

«Семенко, Шкурупій та Бажан семафорять у майбутнє»

Створення «Аспанфуту» для українських футуристів знаменувало той факт, що до них почали ставитися серйозно, а також те, що рух ставав незалежним. Багато дослідників називають саме цей період (1920-ті роки) найбільш активним для футуристичного руху та «початком великих скандалів». Асоціацію панфутуристів називали навіть «групою бандитів». Насамперед усі злякалися нових видань, які футуристи почали випускати у 1922 році: газета «Катафалк мистецтв», журнал «Семафор у майбутнє», «Нео-Ліф», «Бумеранг» та «Журнал для всіх». До того ж Семенко був налаштований войовничо до всіх інших «братів-футуристів», він хотів, щоб панфутуризм почули у космосі. У «Семафорі у майбутнє» він пише заклик поетам російського футуризму та навіть називає їх рух «анахронізмом», а Маяковського, якщо не примкне до панфутуризму, можна вважати «трупом». Український літературознавець О. Ільницький чудово роз'яснює явище «панфутуризму»:

«Як підказує префікс, панфутуристи намагались охопити весь спектр авангарду, не відстоюючи якихось певних течій, але радше цілий авангард, який вони тлумачили як унікальну поворотну точку в історії мистецтва. Футуризм Маріонетті, дадаїзм і німецький експресіонізм викликали особливу повагу; менше це стосувалося російського футуризму»

Представники українського футуризму претендували на своє «принципове новаторство», яке просочується крізь призму європейського літературного нонконформізму. Маніфести панфутуристів публікувалися французською, англійською та німецькою (наприклад, «Du Panfuturisme Special», «What Panfuturism Wants», «Die Kunst ist Tot»). Панфутуристи займалися перекладами дадаїстьких творів з «Альманаху дада» (Берлін), перекладали таких всесвітньовідомих поетів, як Трістан Тцара, Георг Тракль та інших. Але в 1924 році в «Аспанфут» трапився розкол. Другий етап українського футуризму завершився тим, що Семенко став центральною фігурою українського мистецтва.

Третій етап українського футуризму пов'язаний з журналом «Нова генерація», перший випуск якого з’явився у жовтні 1927 року. Журнал виходив регулярно 3 роки, його навіть друкував офіційний видавничий орган (Держвидав), і саме «Нова генерація» привернула найбільшу увагу великої кількості письменників і художників того часу (налічувалося більше 80 співробітників).

 

Але найголовнішим у цьому проекті є те, що саме «Нова генерація» стала втіленням мрії Семенка про «мистецтво, як світовий процес». Саме «Новій генерації» став притаманний неймовірний космополітичний дух, цілеспрямований на інтернаціоналізацію мистецтва. Почнемо з заголовків — їх друкували не тільки українською, а й німецькою, французькою, англійською та навіть іноді на есперанто. До складу редакції входило безліч іноземних співробітників: Герварт Вальден (Herwarth Walden), центральна фігура школи Баухаус Ласло Мохой-Надь (Laszlo Moholy-Nagy), італійський художник-футурист Енріко Прамполіні, Йоганнес Бехер та Рудольф Леонгард. «Нова генерація» бажала охопити весь європейський культурний простір, щоб стати «частиною міжнародного поетотресту». Тому публікувалися не лише футуристи, а й дадаїсти, кубісти, експресіоністи, нідерландська художня група «Стиль» (De Stijl) та, як вже зазначалося вище, всесвітньовідома школа Баухаус. Також «Нова генерація» стала відома тим, що в журналі часто з'являлися такі гучні імена: Гійом Аполлінер, Джакомо Балла, Віллі Баумайстер, Джорджо де Кіріко, Отто Дікс, Ле Корбюзьє, Пабло Пікасо.

Оскільки українському футуризму все ж таки вдалося наздогнати «сьогоднішній день» та ближче наблизитися до європейського мистецтва, він привернув до себе увагу російського «Нового Лефу», з яким і почали тісно співпрацювати. Проте розбіжності між журналами (читайте «світосприйняттями») зробили своє — несподівано почалася відверта критика «Нової генерації» за те, що вони «ухиляються від новолефівського курсу». І вже у липні 1928 року до «Нової генерації» надійшов лист, що характеризує ставлення російського журналу до «Нової генерації»:  

«Або ви  ЛЕФ, тоді будьте послідовні, як ваші російські колеги… Смакування принад Пікассо можна пояснити або провінціалізмом, або теоретичним еклектизмом. Або ЛЕФ, або не ЛЕФ»

Російський «Новий Леф» порівнював «Нову генерацію» з європейськими журналами, кажучи, що «безукоризненная европейская внешность» робить український журнал абсолютною калькою, тому й він малоцікавий. Під кінець свого існування «Нова генерація» перетворилася на журнал полеміки. А у 1931 році перетворилася на журнал самозахисту від пролетаріїв, які називали публікації в «Новій генерації» виключно антипролетарськими та «рупором дрібнобуржуазного бунту проти лінії компартії в літературних справах». Такого натиску «Нова генерація» не витримала і саме у 1931 році перестала існувати.

Український футуризм будується навколо біографії Семенка-культуртрегера, і, як вважає дослідниця авангарду А. Біла, саме виходячи з ототожнення історії життя Семенка з історією українського футуризму, можна легко припустити, що український футуризм є випадковим для української культури. Можливо, в цій точці зору є частка правди. Але випадковість бачиться, швидше за все, через те, що літературна спадщина Семенка, разом з українським футуризмом, ігнорувалася радянським літературознавством. І справжнє повернення футуризму в історію України починається лише з 1990-х років.

Література:
Михайль Семенко, «Вибрані твори» (2010 р.)
Валентина Васютинська-Маркаде, «Art d’Ukraine» (1990 р.)
Олег Ільницький, «Український футуризм. 1914—1930» (2003 р.)
Анна Біла, «Український літературний авангард: пошуки, стильові напрямки» (2006 р.)
Р. Барт, «Семіотика. Поетика» (1989 р.)

Автор: Ілля Щирий

Слідами українського футуризму

Теги: культура, футуризм, дослідження

comments powered by Disqus