Україна-Польща. Новий конфлікт?

Коротко 17.11.2017

Сховайте свій колій, мої друзі гайдамаки. Не поспішайте діставати ножі – ніхто вам їх не святитиме. Ні, не повіяв огонь новий і видивлятись в вашому сусідові-євреї ляського посіпаку не варто.

Черговий польський припадок шовінізму – це не акт антиукраїнської агресії. І заледве загроза національній безпеці. Це підвищена гормональна активність підлітків-радикалів і криза середнього віку певної частини польського правлячого класу.

Це, за великим рахунком, подарунок долі. Боже милосердя. Вже давно нам не випадало нагоди виглядати настільки адекватнішими за наших західних партнерів. Є пропозиція – давайте не змарнуємо цей шанс?

На цьому моменті можна було б заглибитись в тему пороків польської душі. Можна було б написати цілу повість про польську пихатість, розказати трагічну історію польської недалекоглядності. Але кому це цікаво? А головне – яка нам з того користь?

Чи варто йти на поступки варшавським політикам заради міжнародного примирення? Ні, не варто. Бо претензії, про які сьогодні йдеться в заявах польського (як, до речі, і угорського) МЗС – це нісенітниця. Так, про спірні моменти історії говорити треба, давати критичну оцінку певним трагічним подіям треба. Але перш за все у внутрішньоукраїнській дискусії. Без турботливого нагляду з Варшави.

Чи варто боятися наслідків? Ні, не варто. Можливості «центральноєвропейських левів» впливати на наші стосунки з Заходом наразі досить обмежені. Бо на великий поступ в справі євроатлантичної інтеграції нам розраховувати не доводиться, а нівелювати існуючі успіхи в Будапешті не зможуть, а в Варшаві не наважаться.

А чи варто оголосити нову священну війну і повторити Умань’68 і Волинь’43? На це питання ми відповіли на початку тексту.

Попри всі негаразди, сьогодні ми не пригноблена русинська окраїна зразка 1768 і не озлоблений регіон в окупованому ворожому тилу зразка 1943. Сьогодні ми – титанічними зусиллями і величезною ціною – цивілізована країна в центрі Європи, що розбудовує власну національну демократію і веде війну з агресором на своїх кордонах. Свій статус треба усвідомлювати та цінувати. І опуститись до страшних та диких – хай і вимушених та в міру ефективних – методів наших нещасних пращурів ми сьогодні не маємо права.

А що ж, власне, робити? Не надавати такої бажаної нашими західними сусідами ваги таким нікчемним претензіям. На будь-які неправомірні та несправедливі дії польського уряду та польських громадян відповідати відповідно. Холодно. Дипломатично. Але безкомпромісно та однозначно. При цьому не давати цьому гуртку історичної реконструкції, що формується з числа польської політичної еліти, можливості зруйнувати те раціональне та економічно та політично доцільне, що існує в україно-польських стосунках.

І, звісно ж, відповідні органи мають тримати руку на пульсі подій. Звісно ж, відповідні служби мають тримати під контролем ситуацію в певних колах. І звісно ж, не можна давати нашим польським друзям надто багато простору для своєї національної ностальгії «na zielonej Ukrainie». Зокрема, абсурдними виглядають спроби деяких діячів з-за польського кордону записати до числа польської меншини всю українську римо-католицьку спільноту. Ще абсурдніше виглядає те, що певні українські «патріотичні» кола залюбки готові цьому повірити.

Але якщо для вас, шановні друзі, такий поміркований сценарій здається недостатнім, а душа бажає крові, то варіант є. Добийте в собі хохла, якщо не зробили цього раніше. Добийте того холопа, що шукає варіантів отримати карту поляка, що всім серцем бажає позбирати польську полуницю або полагодити польську сантехніку. Якщо і є міцний ґрунт для польського шовінізму в Україні, то хіба що в комплексі української неповноцінності.

Друзі, не давайте польському шовінізму жодного шансу.

Віталій Нелепов, «Наступна республіка» 

Україна-Польща. Новий конфлікт?

comments powered by Disqus