Велосипедисти та вегетаріанці проти демократії

Статті 06.09.2016

Попри труднощі євроінтеграційного процесу, між Україною та Брюсселем існує міцний зв'язок, заснований на спільному баченні ієрархічності взаємин між національною республікою та наддержавною інституцією.

У випадку з Україною – це спадок УРСР, яка мала чітке підпорядкування всесоюзним органам. У випадку з єврократами – це переконання в тому, що хід історії невпинно несе світ до глобалізованої єдності. Звичайно ж, в Брюсселі бачать себе на чолі цього процесу.

І, можливо, таке гармонійне поєднання українсько-радянського та брюссельсько-єврократичного світобачення мало б щасливий кінець, якби не той факт, що в цій єдності обидві сторони фатально помиляються.

Закінчення Холодної війни ознаменувалось тріумфом однополярного світу. «Кінець історії», проголошений Фукуямою викликав захват у західного політичного покоління, зрощеного на ідеях культурного марксизму  в 60-70х роках. І хоча згодом сам Фукуяма неодноразово заперечував власну тезу, його вже не хотіли чути. Новий світовий порядок вже жебрів на горизонті, а Європейський Союз мав стати його головним втіленням.

Єврократи монополізували базове для Європи поняття – демократію. Разом з тим проголосивши себе єдиним джерелом істини в питаннях цивілізаційного поступу.

Проблема полягає в тому, що кінця історії не відбулось, «весь світ насильства» так і не було зруйновано, а глобалізований рай так і не настав. Націоналізм залишився  головним рушієм державотворчих процесів, а єдина форма демократії, в яку люди вірять, яка працює і яка загалом існує – національна демократія.

Демократія – це консенсус в середині конкретного суспільтва. Досягти його можна за умови існування спільної системи координта, спільних цінностей, спільного бачення майбутнього. Саме політична нація є тими природніми межами, в яких цього консенсус можна досягти. І цей консенсус завжди унікальний.

Тому спроби універсалізації демократії не досягли особливого успіху, а спроби обмежити національний суверенітет неефективними та недемократичними наднаціональними інститутами викликають все більше нерозуміння.

Ще декілька років тому євроскептичні рухи можна було розглядати як маргінальні явище, але сьогоднішня криза демонструє всю серйозність ситуації і всю глибину неправильної оцінки світових процесів в Брюсселі.

Характерно, що боротьбу за демократію та збереження національного суверенітету в Європі очолили праві консервативні сили. В першу чергу мова йде про Британію. Кампанія за Brexit проходила під гаслами захисту демократичного управління країною і з жорсткою критикою недемократичних інститутів Європейського Союзу, що провадить свою неефективну регуляторну політику.

Ще одним прикладом, що шокував Європу, була Польща. Країна, що стала вивіскою та найкращою рекламою євроінтеграційних процесів під керівництвом партії «Платформа обивательска» змінила свій курс на 180 градусів після президентських та парламентських виборів, на яких впевнену перемогу здобула консервативна «Право і справедливість». З тих пір стосунки Брюсселю та Варшави ввійшли в стан перманентного конфлікту, де обидві сторони позиціонують себе захисниками демократії.

Прокоментувавши свою позицію щодо Європейської Унії президент Анджей Дуда сказав: «Ми не євроскептики, ми єврореалісти».

Думку президента розкрив міністр закордонних справ Польщі Вітольд Ващиковський. Він блискуче підмітив не лише політично-адміністративну сторону конфлікту, а його світоглядну площину, чим розкрив всю глибину прірви, яка лежить між прогресивістами-прихильниками глобалізованої Європи і консерваторами-єврореалістами.

«Попередній уряд реалізував ліву програму, начебто світ за марксистським зразком має розвиватись лише в одному напрямі, до нової суміші культур і рас. Цей світ велосипедистів і вегетаріанців, що користується виключно відновлювальними джерелами енергії і воює проти будь-яких проявів релігійності має мало спільного з традиційними польськими цінностями».

Своєю незрівнянною формулою «світ велосипедистів та вегетаріанців» Ващиковський дає нам чудовий урок оцінки дійсності через світоглядно-естетичну площину. Краса – дуже надійний критерій.

Український єврооптимізм починався доволі прагматично. Ми сподівались, що контроль ЄС змусить злочинну владу піти шляхом реформ. Сподівання були наївні і досить швидко розвіялись. І поки вітчизняні велосипедисти та вегетаріанці ще витанцьовували під хіти Вакарчука з ЄС-івськими прапорами в руках, люди більш поміркованих поглядів вже готувались до національної революції.

Однак майже три пореволюційні роки змінили ситуацію не надто принципово. Перший ешелон української політики працює з західними партнерами в модифікованому форматі місії Кокса-Кваснєвського, а велосипедисти та вегетаріанці, тепер, щоправда, в складі міжфракційних об’єднань та «молодих та перспективних» партій, продовжують будувати своє політична бачення навколо ідеї про непогрішність Європейського Союзу, його політики, його установ та його стандартів.

Ми могли б зайнятись аналізом політичних позицій доморощених єврооптимістів, щоб прийти до висновків, що найближчий резерв великої української політики абсолютно непридатний для декларованих цілей, але натомість скористаємось уроком Ващиковського.

Як і студенти на Майдані, молоді політики-поборники європейських цінностей ігнорують українську реальність і свято вірять в європейську досконалість.

Замість того, щоб будувати національну демократію шляхом пошуку консенсусу з українською нацією (тобто абсолютно в рамках європейської політичної традиції), вони воліють користуватись брюссельськими методичками, реалізуючи ті чи інші ініціативи, беручи в заручники священного безвізового режиму всю країну.

Єврооптимізм веде нас шляхом, накресленим в Брюсселі, не зважаючи на те, що брюссельський шлях – гостре дискусійне питання в Європі. Таким чином грантові ліберали позбавляють нас можливості вступити в загальноєвропейську дискусію на рівні з іншими національними державами і піддають весь наш національний проект ризику бути похований під руїнами лівих євроглобалізаційних експериментів.

Безумовно тішить той факт, що попри зусилля грантодавців, політичні перспективи єврооптимістів лишаються примарними і велосипедистсько-вегетеріанські марення не вийдуть за межі затишних коворкінгів і звичних сторінок в facebook.

Натомість питання політичних перспектив України лишається відкритим і є абсолютно залежним від здатності груп, що претендують на звання майбутньої політичної еліти, будувати комунікації і знаходити компроміс з українцями – зі справжніми українцями, з усім їх багажем чеснот та недоліків, а не з вигаданим народом зі сторінок в соціальних мережах чи методичних вказівок закордонних грантодавців.

Віталій Нелепов, «Наступна республіка»

 

 

Велосипедисти та вегетаріанці проти демократії

comments powered by Disqus