Феномен турецького трампізму або повернення Левіафана

Статті 20.12.2016

Обрання Дональда Трампа президентом Сполучених Штатів Америки в мусульманський світ зустрів переважно без особливої радості. Причини доволі зрозумілі – Дональд Трамп заслужив стійку репутацію ісламофоба. Тим не менш, є принаймні одна мусульманська країна, де результати американських виборів викликали неприхований ентузіазм і навіть  натхнення як в урядових колах, так і серед більшості засобів масової інформації. Ця країна – Туреччина.

Ще до того, як стали відомі результати американських виборів, спостерігачі були здивовані майже одностайною підтримкою Трампа в турецьких проурядових ЗМІ. Вони постійно розповсюджували трампівськи меседжі, нападали на американські про-демократичні медіа ресурси, та з задоволенням публікували будь-які соцопитування, де Трамп випереджав Клінтон у передвиборчій гонці. «Трампізм» проурядових медіа ще й підігрівався додатково тим фактом, що опозиційні медіа, які зазвичай критикують Ердогана, так само взялися критикувати Трампа.

Для багатьох сторонніх спостерігачів це було великою несподіванкою, особливо з огляду на «ісламістський» характер правлячої Партії Справедливості та Розвитку, який був просто зобов'язаний, як здавалося, вступити в протиріччя з ісламофобією Трампа. Тим більше, що критика західної ісламофобії займає чимале місце в сучасному анти-західному дискурсі турецьких медіа. Сюди можна також додати, що турецька преса, як і турецьке суспільство в цілому, дуже любить різних американських мусульманських героїв, таких як Малколм Ікс чи спочилий цього року боксер Мухаммад Алі. Хоч в самих США вони навряд чи зійшлися б у поглядах з республіканцями. Проте перемогу Трампа неліберальна Туреччина вітала з цілого ряду причин.

Можливо найпершою причиною є поширена в Туреччині думка про тісний зв'язок Гіларі Клінтон з рухом Фетхуллаха Гюлена – опального проповідника, якого турецька влада вважає винним в організації спроби військового перевороту 15 липня цього року. Ця думка має під собою досить вагомі підстави, тому що створена Гюленом лобістська мережа в США підтримувала Клінтон, принаймні з виборів у 2008 році (тоді вона програла їх Бараку Обамі). Американські медіа повідомляли про значні пожертвування для кампанії Клінтон від членів гюленістського руху – лише один Реджеп Озкан, колишній директор Турецького Культурного Центру, і учень Гюлена, зробив пожертвування в розмірі від 500 тисяч до 1 мільйона доларів. Тісні зв'язки з рухом Гюлена мають такі близькі соратники Клінтон, як Тім Кейн та її прес-секретар Джон Подеста. І навіть сама Клінтон, можливо, зустрічалася з Фетхуллахом Гюленом хоча б один раз.

Потрібно розуміти, чим є гюленівський рух в сучасній Туреччині, який позначається найчастіше простою чотирибуквеною абревіатурою FETO (Терористична організація Фетхуллаха), щоб безпомилково зробити висновок – турки будуть підтримувати будь-якого американського політика, який виступить проти Клінтон. Масштабні арешти і звільнення в Туреччині зачепили всі верстви суспільства і всі його інститути – армію, поліцію, спецслужби, університети, релігійне управління, не кажучи вже про медіа. Все це з однієї причини – FETO дійсно розглядається як загроза національній безпеці. І ця загроза обіцяла бути ще більш серйозною у зв'язці з демократкою Клінтон. На зв'язок Клінтон і Гюлена натякав турецький міністр закордонних справ Мевлют Чавушоглу в ході свого візиту в США.

Турецький журналіст Селім Кору в своєму матеріалі на Foreign Policy про причину турецького трампізму цитує неназваного турецького чиновника, який зізнався, що до липневої спроби перевороту питання про майбутнього президента США не дуже турбувало турецький уряд. Однак, після 15 липня настрій різко змінився. Сьогодні це Трамп, тільки Трамп. Тим більше, що на рахунку Трампа є важлива заява щодо Туреччини, яку він зробив в липні в інтерв'ю The New York Times. Трамп похвально відгукнувся про Реджепа Ердогана і засудив спробу перевороту, висловивши надію що «Ердоган впорається з ситуацією». На тлі тієї нерішучої підтримки, що показувала адміністрація Обами (Керрі в ніч перевороту взагалі закликав до «примирення сторін»), це був однозначний плюс в очах турків. Крім того, Трамп зробив натяки (або турки зрозуміли це так) на те, що має намір видати Гюлена Туреччині. А радник Трампа по Близькому Сходу, турок Сайгин Шимшек, прямо називав Гюлена терористом і ватажком терористичної організації, пов'язаним з Клінтон.

Як би там не було, екстрадиція Гюлена – це перше, чого турецький уряд чекає від новообраного президента Америки. І цілком можливо, це стане першим випробуванням американо-турецьких відносин за президентство Трампа. Адже, навіть якщо Трамп дійсно проштовхне справу Гюлена далі в Держдепартаменті, остаточне рішення по екстрадиції Гюлена не входить до сфери його обов’язків. Це рішення буде за американським судом, а судова система США досить незалежна, щоб приймати такі рішення, не озираючись на зовнішньополітичні наслідки. І якщо американський суд за часів Рейгана відмовляв в екстрадиції ірландських терористів до Британії, незважаючи на особливі відносини з Тетчер, то ще меншою є ймовірність, що він буде враховувати реакцію Анкари. А ось чи зрозуміють це турки, які не дуже вірять в незалежність американської судової системи? Хтось безумовно сприйме це як зраду.

Ще однією причиною, яка змушує турків радіти перемозі Трампа є його очікуваний зовнішньополітичний ізоляціонізм і, зокрема, згортання інтервенціоністської активності на Близькому Сході. Не є таємницею, що сьогоднішня Туреччина переживає підйом антизахідних настроїв, пов'язаних як з повною втратою «єврооптимізму» в результаті надто довгого очікування на порозі ЄС, так і з розчаруванням в НАТО, яке фактично усунулося від конфлікту Туреччини (одного з найстаріших членів альянсу) з РФ, після того, як турки збили російський літак (який порушив повітряний простір країни НАТО). До цього можна також додати майже повну байдужість Заходу до війни Туреччини з курдським терористичним підпіллям. Навіть навпаки, курдські організації PYD-YPG, які в Туреччині (не без вагомих підстав) вважаються гілками одного терористичного оджаланівського фронту, на Заході часто розглядаються як природні союзники в боротьбі з «Ісламською державою». І як би турки не наполягали на тому, що PYD-YPG (РПК) в однаковій мірі є такими самими терористами, як і ІДІЛ, Вашингтон і Брюссель практично ігнорують всі ці турецькі міркування.

Все це поступово призводить Туреччину до переконання в тому, що міжнародне співробітництво на базі якихось «загальних цінностей» більше не працює, якщо взагалі колись працювало. Всіх цікавлять лише свої власні інтереси, і нікого не цікавлять інтереси Туреччини, крім самих турків. І якщо НАТО і ЄС це «християнські клуби», то Туреччині треба розвивати двосторонні відносини, засновані виключно на прагматизмі. Саме таким чином турки будують сьогодні відносини з Росією, так і з Україною теж, і це одна з найважливіших речей, яку ми повинні пам'ятати при спробі побудувати успішні українсько-турецькі відносини.

Ім'я Гіларі Клінтон в Туреччині пов'язують з неоімперіалістичною політикою США. Її слова про те, що в разі обрання президентом США, вона продовжить підтримувати PYD-YPG, викликали бурю обурення в Туреччині. Турецький прем'єр-міністр Біналі Йилдирим висловив почуття турків однією фразою з питанням: «Чи Америка ще наш союзник?»

Натомість ім'я Дональда Трампа пов'язують з ймовірним припиненням експансіоністської політики США. У турків немає ілюзій на рахунок американських друзів, і вони назагал переконані, що в США їх зараз ніхто не любить і ніколи не полюбить. Але Трамп, як вважають турки, хоча б не буде втручатися у внутрішні справи Туреччини, щоб захищати якихось пригноблених лівих курдів. Слова Трампа про те, що американці повинні перестати втручатися у справи інших країн, бо у них у самих вистачає проблем дома, завзято цитували турецькі ЗМІ.

Втім, чи утримається Трамп від активного втручання в справи Іраку та Сирії, і наскільки це дійсно буде вигідно Туреччини – покаже час.

Ну і мабуть найголовніша і найбільш явна причина, яка кидається в очі, та не пов'язана з Клінтон або очікуваними вигодами від американського ізоляціонізму. Дональд Джон Трамп дуже нагадує Реджепа Таїпа Ердогана.

Обидва політики, звичайно ж, мають дуже різний бекграунд. Бізнесмен (з важливим бізнес інтересами в Туреччині, до слова) і медіамагнат з дуже непростої американо-німецької сім'ї, та виходець з бідного робочого кварталу Стамбула, який торгував на вулицях лимонадом і булочками. І все ж – обидва політики спираються на робітничий клас, «простих американців» або «простих турків», чиї голоси до їх приходу до влади ігнорувались елітами. Обидва вважаються популістами, і обидва дуже «живі», що турки взагалі цінують в політиках, особливо в порівнянні з роботоподібною Клінтон. Обидва є націоналістами, а їх прихід до влади розглядається як частина консервативного «правого повороту». Є звичайно кілька серйозних відмінностей, наприклад в ставленні до мігрантів (Ердоган масово приймає сирійських біженців, тоді як Трамп збирається будувати стіну на кордоні з Мексикою), але все ж обидва є схильними до такого погляду на світ, де їх нації вільні і діють за своїми власними правилами та в своїх інтересах, не обтяжені інтернаціональними ліберальними обмеженнями в поведінці

Ця схожість не повинна дивувати, якщо згадати, що турецька ПСР і американська Республіканська партія є членами одного прогресивно-консервативного інтернаціоналу. Погляди ПСР взагалі цілком можна назвати «турецьким республіканством», у певному сенсі. Але в даному випадку, можна говорити ще й про феномен «турецького трампізму» або «американського ердоганізму», і цей феномен виходить за рамки звичайних прогресивно-консервативних ідейних настанов Республіканської партії чи Партії Справедливості та Розвитку. Скоріше, це те, що багато хто сьогодні називає «неліберальною демократією» (illiberal democracy), і що пов'язують з кризою глобалізму та, відповідно, із поверненням до світового порядку денного національної капіталістичної держави, свого роду відродження гоббсовського «Левіафану», на чолі з харизматичними популярними лідерами. Адже не дарма Трампа в Туреччині називають «reis», словом, яке раніше застосовувалось лише до Ердогана, і яке може означати як «капітана», «лідера», «голову» і «вождя». Чи не розчаруються турки (та й не тільки вони) у цьому американському лідері, ми дізнаємося вже дуже скоро.

Алі Нурієв для «Наступної республіки»

Феномен турецького трампізму або повернення Левіафана

comments powered by Disqus