Туреччина на шляху до неліберальної демократії

Статті 25.04.2017

Отже, це сталося. Референдум про зміни до конституції Туреччини, про які говорили як мінімум з 2011 року, відбувся 16 квітня і закінчився перемогою проекту, запропонованого правлячою Партією справедливості і розвитку – з мінімальною перевагою. Результат не виявився несподіванкою для експертів, хоча, можливо, став несподіваним для самих учасників референдуму. Для одних цей результат став знаком неминучої диктатури султана Ердогана, для інших він став початком світлого майбутнього Туреччини, як незалежної стабільної держави. Але реальність, як зазвичай, дещо складніша.

Зауваження про те, що референдум став по-справжньому важливою історичною подією і ознаменував собою важливий поворот і розрив з минулим Турецької Республіки вже стали майже банальністю, тому їх не хотілося б повторювати, тим більше, що звучать такі коментарі навіть там, де їм насправді немає місця. Проте, в даному випадку це навряд чи буде перебільшенням. Дійсно, конституційні поправки передбачають масштабну реформу державного устрою Туреччини. Настільки масштабну, що порівняти її можна лише з самим заснуванням Турецької Республіки в 1923 році.

Авторитарний модернізм

Чинна і донині в Туреччині політична система сягає своїм корінням ще в останні роки існування Османської імперії. З 1908 року формальний глава держави, тобто султан, був фактично позбавлений реальної влади і більш ніколи не мав цієї влади до самого скасування султанату в 1922 році й халіфату в 1924 році. Офіційно імперія була конституційною парламентською монархією, але насправді нею правили армійські офіцери з руху младотурків, що об'єдналися в Комітет «Єдність і Прогрес». З цього ж руху вийшов творець Турецької Республіки – Мустафа Кемаль Ататюрк, так само як і багато його соратників.

Мустафа Кемаль створив парламентську систему ще тоді, коли формальним главою держави залишався халіф з роду Османів. Халіфу залишили виключно церемоніальну роль, а вся реальна влада передавалась в руки турецькому народу в особі депутатів Великих Національних Зборів Туреччини в Анкарі. І навіть коли султанат і халіфат скасували, а сам Кемаль став президентом Турецької Республіки, парламент (меджліс) формально залишився єдиним центром влади в Туреччині.

Однак це зовсім не означало, що Туреччина стала демократичною державою. Мустафа Кемаль не міняв політичний лад Туреччини та не намагався розширити свої повноваження на папері, як це робить Реджеп Ердоган, але зумів встановити ефективне авторитарне правління своєї Республіканської Народної партії. Кемаль був класичним авторитарним модернізатором. У турецькому суспільстві, що було приголомшене після розпаду імперії, він зумів нав'язати свій стиль правління, який в цілому був практично мейнстрімом для Європи 20-30 років, і містив в собі такі риси, як етатизм, державний капіталізм, націоналізм, культ особистості, мілітаризм. І, звичайно, до цих рис варто додати радикальний секуляризм, адже Кемаль вважав, що ісламські культурні норми є перешкодою на шляху модернізації.

Фактичне єдиновладдя РНП закінчилося в 1950 році з першими вільними виборами, коли до влади прийшла Демократична партія, а прем'єр-міністром став Аднан Мендерес. За демократів Туреччина відмовилася від минулого нейтралітету і стала частиною західного блоку, увійшла в НАТО, почала переговори про євроінтеграцію, запустила ліберальні ринкові реформи. Але, що не менш важливо, за демократів почалася лібералізація щодо двох груп турецького населення, які раніше зазнавали дискримінації – релігійних мусульман і курдів (ці дві групи часто перетиналися). Сьогодні в Туреччині Мендерес сприймається як предтеча Ердогана, а кемалісти вже тоді звинувачували демократів у прихованому ісламізмі і співчутті курдам. Демократів скинули в 1960 році, в ході першого військового перевороту, а Мендереса стратили. Згодом ця модель повторилася ще декілька разів – відсутність національного консенсусу між різними силами, жодна з яких не може взяти верх, веде до політичної кризи й розколу, часто з політичним насильством, голова уряду намагається грати більш важливу роль, що викликає звинувачення в прагненні до авторитаризму, нарешті втручається армія, яка наводить порядок під кемалістськими гаслами та «відновлює демократію». Потім триває короткий період авторитарної військової хунти, а потім знову «демократизація» і т. д. Звичайно, ні про яку справжню демократію мова йти не може. В країні всі ці роки існують практично дві нації – «білі турки» (урбанізована республіканська секулярна еліта) і «чорні турки» (консервативні мусульмани Анатолії), і підтримувати радикальний кемалістський характер держави без авторитарного втручання генералів просто неможливо. Генерал Чевік Бір, один з організаторів перевороту 1997 року, сформулював це блискуче: «У нас в Туреччині є шлюб Ісламу і демократії. Дитя цього шлюбу – це секуляризм. Іноді, це дитя хворіє. Збройні Сили Туреччини – це лікар, який рятує дитя. Залежно від того, наскільки дитина хвора, ми прописуємо необхідні ліки, щоб бути впевненими, що дитина піде на поправку».

Реванш «чорних турків»

Ця схема більш-менш працювала десятки років, але починаючи приблизно з 1970-х років, коли в великі міста кинулися консервативні мігранти з анатолійської провінції, Туреччина вже почала змінюватися, а консерватори розпочали поступову мобілізацію. Природно, секуляристи намагалися реагувати на цей консервативний ренесанс за допомогою цілого ряду абсолютно неліберальних заходів. Наприклад, хоча носіння хіджабу в офіційних установах було де факто небажаним з самого початку республіки, офіційна заборона на носіння хіджабу була введена лише в цей час, в 1980 році.

І все ж до 90-х років «чорні турки» перестали бути маргіналами, а їх консервативні цінності знаходили все більший відгук у людей. Турецький малий і середній бізнес, що базується в Анатолії, і сповідує відверто ісламські цінності («ісламський кальвінізм») стрімко піднявся, обростаючи економічною потужністю, що навіть змусило експертів говорити про феномен «анатолійських тигрів». Навіть у традиційно секулярній армії у 80-і роки починає проникати «турецько-ісламський синтез». Партії з проісламською консервативною програмою не тільки виходять з маргінесу, але й серйозно прагнуть потрапити до влади, використовуючи доступні і повністю демократичні засоби.

У 1994 році мером Стамбулу стає голова стамбульського відділення ісламістської Партії благоденства Реджеп Тайіп Ердоган, а в 1996 ця партія виграє парламентські вибори, її лідер, ветеран ісламської політики в Туреччині й наставник Ердогана, Неджметтін Ербакан, став прем'єр-міністром – першим проісламським прем'єр-міністром. Але це був ще фальстарт. У 1997 році відбувся «постмодерністський переворот», уряд розпустили, Ербакана змістили, а його учня Ердогана посадили в тюрму, тоді як Партію благоденства заборонили. Це був перший переворот, спрямований специфічно проти «ісламістського уряду». Були закриті школи з релігійним ухилом і суфійські братства. Генерал Чевік Бір назвав цей переворот «збалансованим доповненням до демократії».

Однак процес вже було не зупинити. У 2001 році, як раз коли Туреччина зіткнулася з потужною економічною кризою, була утворена Партія справедливості і розвитку. До неї увійшли колишні члени заборонених «ісламістських партій» (тієї ж Партії благоденства), бізнесмени з сектору «зеленого капіталу», інтелектуали із західною освітою, націоналісти та багато інших. Хоча ядром партії стала реформістська фракція з Партії благоденства, ПСР все ж істотно відрізнялася від партії Ербакана. По-перше, вона ніколи не позиціювала себе «ісламістською», «ісламською» або навіть «мусульмансько-демократичною» партією (так саме вона спростовувала свій нео-османізм).

Від самого початку і до цього дня ПСР воліє називати свою ідеологію «консервативно-демократично.». Ісламська риторика була відсунута в сторону, проте не зникла повністю. І що також важливо – ПСР розірвала з антизахідною євроскептичною риторикою Ербакана. Навпаки, з самого початку ПСР стала орієнтуватися на вступ Туреччини в ЄС і на співпрацю з США.

Дві свободи – свобода релігії та свобода ринку – стали основними цілями ПСР, яка прийшла до влади в результаті вільних виборів у 2002 році. ПСР отримала бездоганний демократичний мандат, який продовжувався і розширювався з кожними наступними виборами. І все ж, це не дало їм безпеки, до якої вони прагнули, як це має бути в нормальній демократії.

Туреччина не була нормальною демократією. Понад десять років свого правління, «члени ПСР прокидалися, розмірковуючи про те, чи рушать проти них сьогодні армія або суди» (за висловом американського автора Шаді Хаміда). Щоб запобігти такому результату, вони продемонстрували виняткову здатність до поступального руху. Партія благоденства була частково заборонена через те, що занадто енергійно захищала право носити хустку. Для ПСР вирішення питання про хіджаб – однієї з ключових вимог її консервативного електорату – довелося відкласти, і показово, що до 2010-х члени турецької еліти відсилали своїх дочок вчитися до університетів Європи та США, оскільки там, на відміну від Туреччини, не було проблем з носінням хіджабу. Вони грали в довгу гру, і цього разу вони досконало обмірковували кожен крок.

Вперед до неліберальної демократії

Цей довгий екскурс у новітню історію Туреччини покликаний показати одну дуже важливу річ. Більшість коментаторів, які говорять про референдум, роблять акцент на особистості Реджепа Таїпа Ердогана і на його прагненні до авторитаризму, яке веде, чи вже призвело, до розколу і поляризації турецького суспільства. Було б нерозумно заперечувати, що Ердоган дійсно прагне збільшити особисту владу, але кажучи по суті, Ердоган всього лише історичний агент. Поляризація, про яку так часто говорять коментатори, не була створена Ердоганом або ПСР. Ердоган і ПСР дали зелене світло громадянському суспільству і свободі – ринковій та конфесійній. У країні сталося консервативне відродження, але, звичайно, секулярна частина Туреччини нікуди не зникла. Більш того, вона цілком користується свободами, запропонованими Ердоганом, і також переживає свого роду відродження.

Таким чином, в Туреччині виникла наступна ситуація – основні політичні сили країни не здатні досягти довготермінового національного консенсусу з багатьох питань через свої розбіжності. Парламентська система, що так добре послужила ПСР свого часу, зараз змушує її ділитися владою з опозиційними силами, тим самим блокуючи її стратегічну програму (чи буде вона обов'язково успішної – це інше питання). Така в минулому вирішальна сила, як турецька армія, якщо не брати до уваги торішню спробу перевороту, вже не виступає «лікарем турецького секуляризму» – принаймні поки що.

Саме цим клінчем пояснюється тривала політична криза і нестабільність в Туреччині, що спричинило погіршення економічної ситуації та безперервну терористичну війну з РПК і ІД. Проблеми в стосунках з ЄС і нестабільність, що розповзається з боку Сирії та Іраку, зробили цю ситуацію ще більш вразливою. Логічним виходом, з боку ПСР, стала пропозиція наділити одну з цих сторін особливими повноваженнями у виконавчій владі – тобто, створити президентську республіку, яка, на думку її прихильників, повинна повернути стабільність і посилити державу. Тобто, зробити те, на що не була здатна неробоча парламентська система з рядом неефективних коаліційних урядів, особливо в умовах геополітичних і регіональних викликів, з якими стикається Туреччина.

Ці міркування, що штовхають Туреччину до посилення особистої влади президента, практично ідентичні до випадків «неліберальної демократії» в інших країнах. США, Росія, Ізраїль – лише деякі приклади того, як неліберальні демократи беруть верх в умовах, коли здається, що парламентський коаліційний плюралізм не здатним вирішувати важливі завдання. Як написав один автор на захист реформи в Туреччині: «Найважливіша причина, з якої повинно змінитися це положення, – це гостра потреба Туреччини в прийнятті більш ефективних і швидких виконавчих рішень задля боротьби з неминучими загрозами, що зачіпають країну. Правляча партія Туреччини має великий досвід марності парламенту, який багато разів не справлявся із заворушеннями в країні й на регіональному рівні в результаті своєї бюрократії».

Проблемою референдуму є той факт, що дуже мало хто вірить в те, що нібито чинний президент і правляча партія влаштували цей референдум з єдиною благою метою вирішити турецькі проблеми. Ердоган вже дуже довго при владі – 15 років, це рівно стільки ж, скільки був при владі Мустафа Кемаль, а тепер, ймовірно, він обжене й Кемаля. І ось тут якраз працює особистісний фактор, тому що агресивний вуличний популізм Ердогана загострив розкол, і привів до того, що всі параграфи конституційних поправок були зведені до однієї єдиної, хоча вона і не увійшла до самого документу – «чи хочете ви наділити Реджепа Ердогана одноосібною владою до 2029 року?»

Наш час не був би нашим часом, якби не приніс на цьому референдумі кілька сюрпризів, які не вкладаються в традиційні уявлення та очікування.

Курди

По-перше, це голоси курдів. У більшості курдських провінцій південного сходу країни більш ніж половина голосів була віддано за hayir («проти»). Деякі провінції, такі як Ерзурум і Бітліс, проголосували в більшості своїй – evet, тобто «за». Але навіть ті, в яких більшість проголосувала проти, показали досить несподіваний результат.

Зазвичай, в курдських районах лідирують дві партії – ліво-ліберальна Демократична партія народів (фактично, легальне крило терористичної РПК) і правляча права Партія справедливості і розвитку. На всіх останніх виборах більшість курдських голосів було віддано за ДПН. У період до референдуму ПСР постала перед не найпростішою дилемою – як завоювати голоси всіх можливих консервативних союзників, якщо ці союзники один одного ненавидять. Маються на увазі націоналісти бозкурти з Партії національної дії, завдяки підтримці якої референдум взагалі відбувся, та консервативні курди. ПСР явно кидалася між двома сторонами, але в будь-якому випадку, не розраховувала серйозно на голоси з регіону, який вважається батьківщиною ДПН і РПК. Проте кількість тих, хто проголосував «за» в регіоні виявилося істотно (на 10-20 пунктів) вище, ніж кількість голосів, відданих за ПСР на парламентських виборах. Це говорить про те, що «за» проголосувала частина електорату ДПН.

Багато хто поспішив звинуватити правлячу партію в підтасовці голосів. Південно-східні регіони – це зараз зона турецької АТО, де близько півмільйона людей не можуть повернутися до своїх домівок. Військовий стан, закрита племінна структура в курдських селах – все це не сприяє демократичному вибору, отже цілком відкидати таку можливість не варто. Однак, навіть не беручи до уваги всі ці обставини, треба розуміти, що курди знаходяться в положенні, коли гірше вже не буде. Курдам просто нічого втрачати – у них немає автономії, а ті нечисленні досягнення в області курдських національних прав, що мали місце в останні 15 років, є цілком заслугою ПСР (в якій за деякими даними третина членів є курдами).

Не випадково, Омер Мірані, представник Демократичної партії Курдистану (правлячої партії в Іракському Курдистані) в Анкарі, закликав турецьких курдів голосувати за поправки. Він обґрунтував це тим, що лояльність до нинішньої влади може дати курдам набагато більше, ніж голоси віддані проти.

«Що стосується нас, то ми, як курди, повинні дивитися на те, які є переваги в попередній конституції, і які вигоди є в нинішній конституції. І ґрунтуючись на тому, що ми повинні робити. Але якщо ми говоримо не випадково, чому б нам, без жодної причини, перетворити себе на ворогів уряду або держави, навіть без отримання будь-яких переваг?» – говорить Мірані. Чому б не спробувати? – немов каже він.

До того ж, треба враховувати, що в самій Туреччині опозиція вже кілька років пов'язує посилення влади президента з децентралізацією та навіть федералізацією країни. Ще кілька років тому ЗМІ писали, що ПСР передбачає перейти до моделі «Сполучених Штатів Туреччини» – централізація зверху, децентралізація знизу, замість нинішньої моделі – централізації знизу, децентралізації зверху.

За кілька днів до референдуму союз ПСР і ультраправих з Партії націоналістичної дії ледь не зруйнувався через статтю Шукрю Каратепе, радника Ердогана у справах місцевого самоврядування. В досить академічному стилі Каратепе говорить про те, що Туреччина сьогодні потребує нової системи місцевого самоврядування. Він пропонує китайську модель – унітарна держава, де крім звичайних провінцій, є також автономні райони, міста центрального підпорядкування й особливі адміністративні райони. Для бозкуртів будь-які розмови про децентралізацію (або федералізацію) – це червона межа, за яку неможливо переступати.

Ердогану довелося переконувати союзників з ПНД, що він є палким прихильником унітарної держави. Проте противники поспішили підхопити цей скандал і назвали його «меседжем для курдів» і навіть «меседжем для ДПН». Попри всі запевнення Ердогана, кілька відсотків голосів (переважно націоналістів) він втратив лише через цей скандал, згідно з дослідженнями, проведеними після референдуму. Але це ж може бути й причиною, за якою ПСР, можливо навіть мимоволі, дала зрозуміти курдам, що єдиновладдя Ердогана в Анкарі може для них обернутися більшою децентралізацією на місцях і розширенням національних прав.

Ще одним фактором, який міг вплинути на підтримку курдів, стали слова Ердогана, висловлені ним після того, як стало відомо, що в Іспанії роззброюється баскське угрупування ЕТА. Він поставив ЕТА за приклад РПК, і в багатьох курдів це вселило надію на припинення війни, або, принаймні, на початок переговорів з РПК.

Як би там не було, провідні проурядові ресурси, такі як газета «Сабах», говорять про нову еру у відносинах з курдами.

Великі міста

Другий сюрприз був не таки приємним. З 30 мегаполісів Туреччини, 17 міст, включаючи Стамбул і Анкару, проголосували переважно проти поправок. І ось цей фактор може стати для Ердогана набагато більш значним надалі в прийнятті рішень, ніж навіть фактор курдської підтримки в південному сході країни. Ці цифри кажуть про те, що проти поправок проголосували не тільки велика частина електорату бозкуртів (хоча лідер ПНД підтримав поправки), а й частина електорату ПСР. Іншими словами, чимала частина консерваторів «ісламістів» не підтримує плани Ердогана. Результати по Стамбулу показують, наприклад, що проти проголосували не тільки секулярні райони Бешикташ і Кадикьой (що нікого не здивувало), але й консервативні «османські» райони Ускюдар і Ейюп. Навіть в Башакшехіри, районі, який став першим успішним проектом Ердогана на посаді мера Стамбула, проти проголосували майже половина виборців.

Треба зауважити, що за роки правління ПСР, крім традиційних груп «білих» і «чорних» турків, виникла ще і гібридна група «сірих» турків. Переважно це мешканці великих міст, які живуть в західній культурі, часто мають гарну освіту (іноді отриману на Заході), які знають іноземні мови, і при цьому є строгими прихильниками мусульманської ідентичності. Багато хто з цих людей підтримують ПСР, однак, вважають, що нинішня ПСР відійшла від ранніх ідеалів. Їм не подобається агресивний популізм турецької політики, манера постійно шукати ворогів всередині й за межами країни, відсутність стабільної лінії поведінки, і вони побоюються дуже різкої поляризації. Дехто з них орієнтуються на більш прагматичний і спокійний стиль Абдуллаха Гюля і Ахмеда Давутоглу. Багато хто не вірить в те, що уряд зможе виконати свої обіцянки щодо приборкання економічної кризи.

В цілому, уряду доведеться щось робити з такими настроями, як в середовищі консерваторів, так і в середовищі секуляристів. Навряд чи вийде ігнорувати більше ніж 48% виборців, що проголосували проти поправок.

Що далі?

Референдум зробив ПСР одночасно набагато сильнішою і набагато слабкішою. Сильнішою, адже повноваження президента будуть істотно розширені, він один буде здійснювати виконавчу владу, він може призначати та звільняти міністрів і віце-президентів, може сам організовувати референдуми, може прийняти рішення по дострокових виборах (вибори парламенту і президента проходитимуть одночасно), оголосити надзвичайний стан (зі схвалення парламенту).

Слабкіше – тому що легітимність такого президента залишиться під питанням, як в очах міжнародної спільноти, так і в очах принаймні половини турецького суспільства. Референдум пройшов в умовах надзвичайного стану, і насправді ПСР не соромилася використовувати адміністративний ресурс на свою користь. Венеціанська комісія визнала конституційні поправки незбалансованими, а ОБСЄ (в чию делегацію спостерігачів входив і член ультралівої німецької партії De Linke, пов'язаний з РПК) заявляє про численні порушення в ході референдуму. У містах Туреччини вже пройшли протести, кілька сотень людей були заарештовані. Вперше з 1950 року, основні опозиційні партії не визнають результатів голосування.

Це все схоже на початок дуже серйозної кризи і цілком може ним бути. Що далі – буде залежати від самого Ердогана. Деякі спостерігачі вважають, що перемога Ердогана з мінімальною перевагою (51%) це найкращий результат для країни. Якби Ердоган програв, він спробував би відігратися і взяти реванш, а якби переміг з великою перевагою, то втратив би зв'язок з реальністю. В даному ж випадку він має розуміти, що 51 та 49 можуть легко помінятися місцями, отже він має зацікавити всіх подальшими реформами. У минулому Ердоган вже не раз показував, що здатний бути прагматиком, коли це потрібно. Можливо зараз саме той випадок. Якщо ж ні, то навряд чи йому вдасться зробити щось з того, що він обіцяв – відновити стабільність і збільшити економічне зростання.

В іншому випадку, навіть якщо нічого не відбудеться до цього, через два роки, коли прийде час президентських виборі, на нього може очікувати ще один неприємний сюрприз. Вже зараз помітно, що опозиція оговтується від шоку, робить висновки з минулого референдуму, вивчає слабкі місця Ердогана (особливо фактор сердитих мешканців міст і «сірих турок»), і готується до виборів, після яких першим президентом з розширеними повноваженнями цілком може стати який-небудь кемаліст.

Що ж стосується зовнішньої політики, то тут очевидно, що Ердоган абсолютно полишив ідею євроінтеграції та вже ледь не навмисно провокує ЄС (він заявив, наприклад, що наступний референдум вирішить, чи треба повернути смертну кару). Замість ЄС, ймовірно, Туреччина буде орієнтуватися на співпрацю з «неліберальними демократами» з адміністрації Дональда Трампа в Вашингтоні та уряду Терези Мей в Лондоні.

Україна

А як референдум позначиться на відносинах Туреччини та України? Відповідь проста: ніяк. Відносини України й Туреччини залежать від багатьох речей, але не від поправок в конституції Туреччини.

До слова, на наступний день після референдуму проурядова газета «Сабах» опублікувала велике інтерв'ю з Андрієм Сибігою, послом України в Туреччині, з підзаголовком: «Як провідна країна регіону, Туреччина є ключовим партнером України». Дай Боже.

Алі Нурієв для «Наступної республіки»

Туреччина на шляху до неліберальної демократії

comments powered by Disqus