Ми йдемо на Схід

Статті 21.06.2014

Сьогодні ми пропонуємо вам поговорити не про наші тактичні перемоги чи поразки, не про короткострокові перспективи чи провали, а про деякі глобальні явища в українському суспільстві. А конкретно — про масштабні зміни суспільно-політичних вподобань громадян України за останні 20 років, адже від тенденцій змін суспільно-політичної думки напряму залежить майбутнє нашої країни. Відправною точкою нашого аналізу стане момент здобуття незалежності України. З цього моменту ми можемо чітко відслідкувати суспільно-політичні перетворення всередині нашої держави та повільну смерть постУРСР.

Фактично у всі періоди історії України їй був притаманний певний дуалізм, зумовлений тим «цивілізаційним прикордонням», яким були і лишаються українські землі. Це цивілізаційне протистояння проектувалось на українське суспільство, що призводило до появи ворогуючих суспільно-політичних рухів і їх перманентної боротьби. Це боротьба двох титанів за майбутнє. Боротьба систем протилежних ідеологій. Боротьба світоглядів. Боротьба не на життя, а на смерть. На сьогоднішній ця боротьба ведеться між двома течіями. Першій — націонал-демократичній групі — притаманні демократичні цінності, «європейськість» у її традиційному розумінні, опора на національну ідею та ідентичності, тяглість української республіканської традиції. Натомість другій — проросійсько-комуністичній або радянській групі — притаманні «антиєвропейськість», комуністична ідеологія у всіх її збочених проявах, патерналізм, проросійський або ж євразійський вектор розвитку. Вона є носієм радянських цінностей, а її історична пам’ять обмежена здебільшого радянським періодом. Варто відзначити, що з плином часу ці дві групи майже повністю втратили етнічне забарвлення, попри те що кожна з них все ж апелює до певних етнічних груп.

Крім того, важливо зауважити, що інколи ареал суспільно-політичних вподобань співпадає з історичними кордонами різних державних утворень, які існували на території України, та історичною пам’яттю українців. Центрами протилежних світоглядів стали відповідно Галичина і Донбас.

Галичина – П’ємонт України

Протистояння цих двох систем ідеологій можна відслідкувати як на електоральному полі України, під час проведення виборів, так і в різних проявах громадської активності. На перших виборах президента України, тодішній представник націонал-демократичної групи В’ячеслав Чорновіл від Руху отримав більшість лише в трьох галицьких областях: Львівській, Івано-Франківській і Тернопільській. Галичині пощастило стати центром відродження українського національного руху. Сюди з’їжджалась вся українська національна еліта з інших регіонів України ще з часів Російської імперії. Галичина найменш радянізований регіон України, тут спротив радянській владі не вщухав до останнього. Тому й не дивно, що саме в Галичині переміг кандидат з націонал-демократичними гаслами. У всій іншій Україні перемогу здобув представник комуністичних сил, перший президент України Леонід Кравчук. Водночас варто зауважити, що в інших західних областях, крім Закарпаття, Леонід Кравчук отримав мінімальну перевагу, що свідчило про потенціал націонал-демократичних сил, які могли поширити свій вплив на решту областей Західної України. Зокрема, в Чернівецькій області перемога комуністичного кандидата була мінімальною, невеликою вона була і на Волині.

Переправа через Збруч

Ці сподівання були не марними і вже наприкінці 90-х років на третіх виборах президента України, після 10-річної боротьби комуністичних сил з червоними директорами, Леонід Кучма, який кардинально змінив риторику на проукраїнську по відношенню до його опонента комуніста Петра Симоненка, виграв вибори завдяки тотальній підтримці у всіх західних областях України. Відтворивши таким чином історичний радянсько-польський кордон 1939 року по річці Збруч. На виборах до ВРУ в 1998 році фактично відбулось теж саме. За націонал-демократичні сили голосували в основному в тих самих західних областях України.

Варто відмітити, що на цьому етапі електоральних змін все більшою підтримкою проукраїнські сили залучаються в Центральній України. Особливо стратегічне значення мало підкорення столиці України — міста Києва, яка ледь-ледь почала прокидатись від радянського сну. Зрештою, столиця нарешті усвідомила своє значення у побудові нової України. Таким чином електоральні вподобання Центральної України наприкінці 90-х років нагадували її поділ по Дніпру на Правобережну і Лівобережну. Велика підтримка комуністів в 90-х роках пояснюється не тільки тим, що українські громадяни ще не встигли відійти від радянської доктрини, а й протестними настроями в суспільстві, яке в особі Петра Симоненка і КПУ бачило опозиційну силу.

Десятирічна Біполярність

На початку 21 століття, на виборах до ВРУ в 2002 році, Центральна Україна все ж була взята національно-демократичними силами блока Віктора Ющенка «Наша Україна». І саме з цього часу вперше з’явився поділ на центрально-західну і південно-східну Україну. Цей поділ цілком відтворював історичні межі княжої України (меж Русі-України, Литовсько-Руської держави, Речі Посполитої) зі Степовою Україною або як тоді її називали Диким Полем. Остаточно оболонку південного сходу окреслив Радянський Союз. На політичній арені України з’явилось політичне поняття «Південний Схід», яке намагалися використовувати проросійські сили як ідеологічну платформу.

Цей поділ було остаточно закріплено на виборах Президента України в 2004 році, коли відбулась Помаранчева революція. Саме в цей період протистояння ворогуючих таборів набуло найбільшого розмаху. Еліти південного-сходу зібравшись на з’їзді в Сєвєродонецьку відкрито почали обговорювати проект автономного утворення південно-східних областей України у відповідь на Помаранчеву революцію.

Здавалось, що націонал-демократичному рухові вже не просунутися далі на схід. Для запобігання цього Партія регіонів використовувала величезний фінансовий ресурс на роботу з медіа, агітацію і відверту пропаганду «автономістського» патріотизму і його протиставлення центральній та західній Україні. Проте, «Південний-Схід» навіть в той час не був монолітним, зокрема виділялась Херсонська область, в якій Янукович переміг лише з мінімальною перевагою. З кожним роком все помітнішим ставав потенціал націонал-демократичних сил і в інших областях південного сходу України, особливо в Дніпропетровській, Миколаївській та Запорізькій областях.

Політична смерть Південного Сходу

І ось нарешті, теперішні події в Україні. Не дивлячись на всю трагічність та жертви, які покладені на вівтар боротьби, ми можемо чітко констатувати — «Південного Сходу» більше не існує. Вищезгадана аграрна Херсонщина стала першою ластівкою у перетворенні регіону. Згодом електоральні вподобання стрімко почали змінюватись і в інших областях, окрім Криму та Донбасу. Цивілізаційно Слобожанщина, Придніпров’я та Причорномор’я стали суттєво відрізнятися від Донбасу та Криму. Відмінні ознаки були помітними на виборах до Верховної Ради України у 2012 році, де в зазначених областях перевага проросійсько-комуністичних сил вже не була абсолютною. Тоді проект «ПіСУАР» («Південно-Східна Українська Автономна Республіка») почав розвалюватись на очах.

Остаточного удару цьому проекту завдала Революція Гідності і теперішні протистояння на Донбасі. Крім того, остаточно зазнав краху і стереотип про російськомовних українців, які за сподіваннями проросійських ідеологів мають підтримувати ідеї «російського світу». В той же час відбулось переформатування свідомості українців. Головним маркером «українськості» стало не мовне питання, а самоідентифікація і ціннісне питання. Це сміливо можна назвати народженням української політичної нації. Боротьба за закріплення наших позицій на Слобожанщині, Придніпров’ї та Причорномор’ї ще триває і не виключено, що суперник ще спробує взяти реванш. Хоча уявити собі зараз інший Дніпропетровськ вкрай важко.

Донбас і Крим — останній форпост

Фактично проросійсько-радянськими анклавами залишились всього два історичні регіони Південного Сходу. Про них ми згодом поговоримо більш детально в окремих статтях. Донбас і Крим завжди були вотчиною проросійсько-комуністичних сил. Їхнє перетворення є дуже складним і тривалим завданням, але враховуючи тенденцію десятиліття можна припустити, що при правильній політиці і ці камені можна зрушити з місця.

Події, які зараз відбуваються в Криму (окупація РФ) і на Донбасі (війна) фактично тільки прискорюють процес перетворення. Навіть зараз помітні певні позитивні зміни, хоч вони і відбуваються надто повільно. Звісно, доводиться констатувати, що і ці регіони не є монолітними.

Донбас (сучасні Луганська та Донецька області) поділяється на декілька різних частин, які склалися історично. Це північна частина Луганщини – історична Слобожанщина, де переважна більшість населення, на відміну від іншого Донбасу, розмовляє українською мовою та зайнята в аграрному секторі економіки. Саме місцеві аграрії протягом Революції Гідності не раз постачали провізію на столичний Майдан. Це південна частина Донеччини — історичне Приазов’я, центром якого є місто Маріуполь, де від самого початку сепаративні рухи не набували масового характеру, а наразі місцеве населення виявилось повністю байдужим до бойовиків ДНР. Західні райони Донецької області все більше тяжіють до сусідньої Дніпропетровської області. В унісон із сепаратистським псевдо-референдумом в цих районах було проведено опитування за приєднання до Дніпропетровської області, а згодом губернатор Дніпропетровщии Ігор Коломойський запропонував їх приєднати до своєї вотчини. Власне Донбасом, в політичному і історичному сенсі залишились найбільш урбанізовані промислові райони. Там також назріває опозиція до сепаратистських кіл у вигляді місцевої інтелігенції, молоді та робітників, які розуміють економічні наслідки для регіону якщо він стане другим Придністров’ям.

Характерною особливістю українського поступу на Схід останні 20 років є його стихійність. Якщо конкретні політичні партії і вели цілеспрямовану політику задля електоральної підтримки, то націонал-демократичний рух загалом, як суспільно-політична течія, здобував прихильність українців скоріше всупереч державній чи будь-якій іншій політиці.

Сьогодні перед нами постало надскладне завдання — фактична українізація, а разом з тим «ойкуменізація» Донбасу та Криму. Та, на відміну від попередніх років, сьогодні держава з усіма її механізмами може і має працювати на українську справу. Тож грамотна і ефективна державна політика по відношенню до проблемних регіонів має стати одним з ключових пріоритетів нації.

 

Ярослав Деяк

Ми йдемо на Схід

comments powered by Disqus