Доба націоналізму

Статті 22.10.2013

 Суттєвою вадою українського націоналізму є не лише його архаїчність та певна зацикленість на образах мислення та способах дії півсторічної давнини, але й своєрідний закритий тип. Наші націоналісти живуть у капсулі і мають досить розмите уявлення про загальний стан речей у світі, зокрема – про розвиток націоналізму у глобальному масштабі. Націоналістичні спільноти та групи дедалі більше нагадують історичні гуртки та вечірні курси для робітничої молоді, гублячи життєво необхідну компоненту. Ми не повинні забувати, що націоналізм – це не історичні розвідки та реконструкція минулого, націоналізм – це реалістичний погляд на сучасний світ та спосіб ефективного покладання цілей на майбутнє. Націоналізм – це не лише спосіб ужитися із минулим, у першу чергу, це – ясне розуміння того, як нам жити у майбутньому.

«Наступна республіка» представляє переклад великої аналітичної статті видання The National Interest (США) під назвою «Доба націоналізму». Безсумнівно цікавий матеріал відображає суперечливий погляд на націоналізм з іншого боку Атлантики. Американське бачення тенденцій заслуговує детального та вдумливого читання навіть попри деякі авторські неточності та суб’єктивні висновки. Головна думка, яку варто шукати та виносити з масштабного тексту, полягає в обґрунтуванні реалізму та раціоналізму націоналізму як такого.

Тож, bon appétit.

Доба націоналізму

Пол Піллар автор і редактор The National Interest, позаштатний старший науковий співробітник Інституту Брукінгса (Brookings Institution), позаштатний старший науковий співробітник Центру вивчення проблем безпеки (Center for Security Studies) при Джорджтаунському університеті.

Прагнення наклеювати на міжнародні справи грандіозні епохальні ярлики сильне і невмируще. Ярлик і кілька пов'язаних із ним зрозумілих атрибутів можуть додати заспокійливу простоту складній і часто абсолютно незрозумілій реальності. Недоліки наклеювання ярликів на епохи, до яких потрібно віднести надмірне спрощення, настільки ж сильні, як і переваги, однак від цього нікуди не дітися.

Американські аналітики загрузли в цій роботі з роздачі імен епохам з моменту розпаду Радянського Союзу та краху комунізму в Східній Європі. Холодна війна між Сполученими Штатами і СРСР створювала такий потужний фон у зовнішній політиці США і тривала настільки довго, що це затьмарило собою всі спроби охарактеризувати міжнародні справи в ті роки якимось іншим чином. Сила системи понять холодної війни дала про себе знати в перше десятиліття після її закінчення , тому що його назвали «епохою після холодної війни». Визначення виявилося абсолютно незадовільним, оскільки воно описувало те, чого в цій епосі не було, а не те, що в ній було присутнім. Хтось намагався дати тому часу іншу характеристику, спираючись на економічно орієнтованих недержавних гравців, проте жодна формула тоді не прищепилася.

А згодом у вересні 2001 року відбулися терористичні акти, після яких адміністраціє. Джорджа Буша було проголошено глобальну «війну із тероризмом». Тоді багато хто подумав, що у нас нарешті з'явилася нова визначальна тема. Хтось угледів в цій боротьбі ніщо інше, як свідчення початку «четвертої світової війни» проти радикального ісламу (холодна війна розглядалася в якості третьої світової після двох всесвітніх конфліктів двадцятого століття). Таке уявлення існує у свідомості багатьох, але ані тероризм, ані радикальний іслам не дають надійної основи для розуміння і характеристики поточних міжнародних справ в цілому. Тероризм — це лише тактика, існує він протягом тисячоліть. Радикальні ісламісти — це лише граничний прояв масштабнішого явища у світовій політиці, і навряд вони мають достатню міжнародну вагу, щоб надати нову форму глобальним справам. Тому аргументація такого ґатунку багато в чому є просто надмірною реакцією на окремі випадки, проте не на систему.

У цьому-то і полягає проблема всього цього заняття з вироблення визначень епох. Найчастіше в цих зусиллях за основу беруться занадто короткі часові рамки, і чиниться спроба з поодиноких епізодів створити якусь дуже масштабну тему. Такими епізодами стали розпад Радянського Союзу і атаки «Аль-Каїди» на американській землі 11 вересня. Але щоб зрозуміти сьогодення, ми повинні заглянути набагато глибше в минуле. Нам не слід розтягувати або звужувати часові рамки різних епох; нам потрібно комплексно оцінити всю картину політичних, соціальних і технічних змін, аби правильно зрозуміти сьогодення і розгадати, як воно з'явилося з того, що було раніше.

Заглядаючи назад в історію , ми можемо побачити в двох минулих десятиліттях ті наслідки, які давно очікувалися, але так і не наступали. Це наслідки явища, відомого як націоналізм, який сьогодні все-таки дав про себе знати повною і нічим не обмеженої мірою. Знадобилося три з половиною століття, щоб його основоположні компоненти проявилися з повною силою. Це — суверенна держава, прихильність народу до такої держави і всесвітнє поширення такої загальної прихильності. Минуло два століття , перш ніж вдалося скинути наслідки існування імперій, які заважали та стримували, суперництво між лівими та правими, кульмінацією якого став домінуючий конфлікт між Сходом і Заходом, відомий як холодна війна. Так, складовим компонентам націоналізму багато століть, проте їх сукупний результат, якщо розглядати його в глобальному масштабі, досить новий. Сьогодні ми живемо в епоху націоналізму.

Реалії нашого часу в останні роки затьмарила собою інтелектуальна боротьба, яка велася у початковий період по завершенню холодної війни, та мала на меті лише визначення назви доби, що настала. Потім це протистояння відтіснив на другий план вплив терактів 11 вересня на американську свідомість. У деяких випадках два ці явища створювали додатковий шар плутанини. Частина ідей про четверту світову війну, наприклад , є відображенням концепцій про зіткнення цивілізацій, які розробив покійний Семюел Гантінгтон (Samuel P. Huntington), який стверджував, що серед численних вимірів цивілізацій у його визначенні найважливішим є релігія. Гантінгтон був у чомусь правий, адже релігія останнім часом грає важливу роль у багатьох збройних конфліктах, як великих, так і малих. Однак є безліч фактів і даних, що підтверджують головні і цілком обґрунтовані моменти критики концепції Гантінгтона. Вони полягають в тому, що всередині цивілізацій конфліктів як мінімум стільки ж, скільки між ними. Сьогодні ми бачимо безліч таких конфліктів всередині ісламу, який за Гантінгтоном є однією з цивілізацій.

Для загальної картини попросіть будь-яку групу добре поінформованих оглядачів назвати головні характеристики нинішньої світової системи, і ви напевно отримаєте декілька спільних важливих аспектів. Сполучені Штати — це як і раніше велика військова держава. Китай — найпомітніша і найважливіша держава, що розвивається, демонструє свою силу не тільки в економічній, але й у військовій сфері. В основі занепаду Росії та Японії лежать демографічні тенденції. І так далі. Все правильно, але ці важливі аспекти не створюють у своїй сукупності ясну і чітку концепцію, що характеризує і визначає нинішню добу.

Поляризація міжнародної системи з її великими державами і блоками, що володіють непропорційною вагою у світових справах, стала улюбленою основою спроб відокремити одну епоху від іншої. Ціле покоління дослідників міжнародних відносин навчали тому, що світ у добу холодної війни був біполярним, а після неї став якимось іншим. А яким саме іншим? Саме це питання стало предметом суперечок.

Хтось каже, що ми живемо в однополярному світі, і цим єдиним полюсом є Сполучені Штати Америки. Те, що публіцист Чарльз Краутхаммер (Charles Krauthammer) назвав в 1990 році «однополярним моментом», на думку деяких людей, перетворилося у щось більше, ніж момент. Цієї точки зору дотримуються не тільки прихильники неоконсервативних поглядів Краутхаммера, а й аналітики, які за кількома критеріями сили і потужності оцінюють те, наскільки далеко США обігнали всі інші країни. Альтернативною теорією є теорія багатополярності, в якій існують різні уявлення про те, хто, крім Сполучених Штатів, може бути визнаний як полюс. Звичайно, Китай це полюс. Ще один полюс це Європейський Союз, до складу якого входить більшість колишніх великих держав з раннього періоду багатополярності, і чия економіка сьогодні, якщо дивитися на неї як на єдине ціле, є найбільшою у світі.

Хтось говорить про монополії конкуруючих між собою Китаю і США. Прихильники цієї концепції стверджують, що G -2 в їх складі важливіша за «вісімку» і «двадцятку». Але як з цих позицій охарактеризувати відносини всередині «великої двійки» — адже їх неможливо поставити в один ряд з радянсько-американськими відносинами в епоху холодної війни? Ноа Фельдман (Noah Feldman) з юридичного факультету Гарвардського університету пропонує термін «прохолодна війна», який охоплює і традиційну боротьбу за владу, і глибоку економічну взаємозалежність. Це розумно, але такий термін навряд прищепиться та увійде у широкий ужиток . У будь-якому випадку, таке та інші визначення американсько-китайських стосунків, які не чинять глобального охоплення цілих регіонів світу, і не змушують ці дві держави вести війни чужими руками в далеких краях, не в змозі охарактеризувати сучасні міжнародні справи в цілому.

Президент Ради з міжнародних відносин (Council on Foreign Relations) Ричард Хаасс (Richard Haass) просуває іншу концепцію, стверджуючи , що ми живемо в епоху «безполярності», коли влада розпорошена серед численних держав і недержавних гравців. Ця ідея вкупі із розбіжностями, що мають місце з приводу кількості полюсів в нинішній міжнародній системі, свідчить про те, що концепція полярності насправді не дуже-то допомагає дати визначення сьогоднішньої епохи. Одна з проблем полягає в занадто великій кількості критеріїв, за якими вимірюється сила і влада тієї чи іншої країни, що заважає зробити висновок про те, яка країна може претендувати на звання провідної. Друга проблема в тому, що значна частина важливих, тривожних і серйозних питань у міжнародних справах жодним чином не пов'язана із кількісними показниками, силою і взаємовідносинами між великими державами, якими б важливими вони не були. Ідея Хаасс про безполярність відображає таку реальність, але як і з «епохою після холодної війни», вона більше говорить про те, чого бракує світові, аніж про те, із чим ми зараз маємо справу насправді.

Всі ці дебати з питань оптимальної характеристики нашого часу повертають нас до держави-нації. За всю історію організації людства, починаючи із груп мисливців-збирачів і закінчуючи міжнародними інститутами сьогоднішнього дня, поява національної держави стала одним з найважливіших явищ світового рівня. Університетські курси міжнародних відносин, що вбивають в голови студентів концепцію двополярної холодної війни, також вчать їх, що сучасна національна держава як суверенне утворення виникло всередині XVII-го століття. Свідченням його народження став Вестфальський мир, укладений 1648-го року, що поклав край Тридцятилітній війні, в основі якої лежала релігія. Саме цим документом також було легітимізовано концепцію державного суверенітету. Те, що іноді називають вестфальскою системою, знаходить своє відображення в чітких державних кордонах на сьогоднішній карті світу.

За перші півтора століття існування цієї системи в Європі вона створила шахову дошку міжнародного суперництва, на якій монархи та їх міністри змагалися в багатосторонній грі. То була класична європейська політика балансу сил, що стала найпершим і наочним прикладом багатополярності в дії. У цю добу кількість великих держав і співвідношення їх сил мало більше значення, ніж ідеологія і внутрішня політика. Правителі створювали альянси, час від часу вели обмежені війни, виставляючи свої маленькі армії, та іншими способами намагалися додати до своїх володінь побільше земель і людей. Маси в цій грі участі не брали — вони були трофеями, які один правитель отримував, а інший втрачав.

Цю витончену гру засмутила Французька революція, протягом якої маси вперше і дуже голосно заявили про себе. Їхній голос пролунав не тільки у внутрішніх справах, але і в конфліктах між Францією та іншими європейськими державами. Тоді народне ополчення вперше стало важливою складовою міждержавних війн та військ, що брали участь у цих конфліктах. Великі армії з громадян, які хоч і були продуктом призову, стали можливі завдяки сильному почуттю відданості і прихильності населення до своїх національних держав. Протягом монархічної шахової гри, що передувала цьому періоду, такого відчуття не було. Поєднання таких понять як Вестфальська суверенна держава та емоційна солідаризація з нею народу породили справжній націоналізм, ключовими елементами якого є державність (реальна або прагнення до неї) і настрої мас, що базуються на національних почуттях.

Однак повний вплив націоналізму на міжнародні та навіть європейські справи стримувався іншими силами. Однією з них була сила імперій. Спроба Наполеона Бонапарта створити імперію виявилася недовговічною, проте російська , прусська і австрійська держави розширилися, поглинувши більшу частину Європи, в той час як османи трималися за свої підкорені раніше землі в південно-східній частині континенту. Державним суверенітетом володіли лише деякі нації, що знаходилися на верхівці імперських сходів. Інші були пригнічені або розколоті (наприклад , поляки), або асимільовані (наприклад , угорці в складі подвійною монархії Австро-Угорщини).

Такою політична структура Європи залишалася і в двадцятому столітті, однак в цей період почали діяти й інші процеси, що додали сил майбутньому націоналізму. Історик Едвард Карр (Edward Carr) у своїй короткій книзі під назвою «Nationalism and After» («Націоналізм і після») описує деякі з цих процесів, називаючи їх «соціалізацією нації». Відповідні тенденції останньої третини ХІХ-го століття, особливо в Німеччині, включали в себе виборче право і зростання економічної ролі держави. У сукупності ці фактори ще більше посилили серед пересічних громадян відчуття того, що перш за все вони повинні проявляти відданість своїй державі-нації, а також, що їх доля тісно пов'язана з долею їхньої національної держави. Такі тенденції трансформувалися в великодержавний шовінізм, що поклав початок європейському кровопролиттю, відомому під назвою Перша світова війна.

Ця війна не послабила націоналізм. І не тільки тому що жага реваншу, що залишилась після війни була такою ж сильною як відраза до кровопролиття. Карр вказує і на декілька інших причин. Це — автаркічна політика, яка в ще більшою мірою ототожнювала економічні перспективи громадян з перспективами їхньої власної і жодної іншої держави, а також істотне збільшення кількості національних держав у Європі з розпадом імперій. Націоналістичні настрої виявилися достатньо сильними, аби через двадцять років породити другий раунд кривавої бійні.

Карр писав свої роботи наприкінці Другої світової війни. Демонструючи наліт марксизму, який став характерний для деяких його пізніх робіт, він вважав, що після цієї війни націоналізм піде нарешті на спад. Звідси і друга частина назви його книги. Деякі його пророкування виявилися досить точними. Він вважав, що розвиток військової техніки, і особливо авіації, зменшить стратегічну вагу національних кордонів. Він спрогнозував виникнення численних регіональних організацій, а також появу миротворчих сил ООН. Він передбачав, що Велика Британія встановить тісніші зв'язки із Західною Європою. Він виступав за гуманітарні виключення з правила державного суверенітету, заклавши тим самим основи сьогоднішньої теорії, що має назву «обов'язок захищати». Він також випередив Гантінгтона, назвавши цивілізації «великими багатонаціональними об'єднаннями, в яких концентрується влада».

Але в своєму базовому прогнозі перспектив націоналізму Карр дуже сильно помилився. Враховуючи його тверду впевненість у тому, що із завершенням Другої світової війни закінчиться «старий націоналізм, що став ідеологією малої нації як кінцевої політичної та економічної одиниці», варто зауважити, що для дослідника став б несподіванкою сьогоднішній стан справ, коли такі маленькі країни як Косово здобувають незалежність. Крім того, Карра вельми засмутила б та обставина, що в його рідній Британії, незважаючи на її зближення із континентальною Європою в післявоєнні роки, сьогодні більше говорять про вихід з ЄС, ніж про поглиблення інтеграції з ним.

Те, наскільки сильно Карр помилявся з приводу сили і неминучості націоналізму, повною мірою стало помітно після того, як відбулися дві інші події. Першою стала деколонізація світу, що розвивається, яка досягла свого піку в 1960-і роки, але тривала і після цього. У результаті цього процесу кількість національних держав, названих раніше Карром причиною посилення націоналізму свого часу. Зрештою, модель вестфальскої держави отримала всесвітнє поширення, незважаючи на свій ярлик «зроблено в Європі».

Друга подія бере свій початок у Великій французькій революції, яка стала передвісницею двовікової боротьби ідеологій лівих і правих. Це стало домінуючою темою глобальної політики і міжнародних конфліктів. У період між падінням Бастилії 1789 року і падінням Берлінського муру 1989-го конфлікт лівих і правих мав багато різних проявів, починаючи зі Священного союзу і Союзу трьох імператорів з правого боку, і закінчуючи Комінтерном і Соціалістичним інтернаціоналом з лівого. У якій би формі не втілювався цей конфлікт, боротьба лівих і правих домінувала у світі дуже довго — більше половини терміну існування сучасної національної держави. Ця боротьба попереджувала, приховувала і відволікала увагу від наслідків посилення національних держав і прихильності до них їх народів. Конфлікт між лівими і правими часто і активно втручався в сферу націоналістичних конфліктів першої половини двадцятого століття, прикладом чого стало рішення більшовиків у Брест-Литовську віддати значну частину територій Російської імперії, щоб вийти з Першої світової війни, а також те, як страх перед комунізмом зіграв свою роль у посиленні європейського фашизму.

Останнім етапом цього двовікового періоду стала холодна війна, в якій суперництво між лівими і правими перетворилося на боротьбу Сходу і Заходу. Цей етап також стримував і приховував багато наслідків націоналізму, ставлячи їх у підлегле становище стосовно конфлікту Схід-Захід. Так, придушення німецького націоналізму було нерозривно пов'язано з конфронтацією між Сходом і Заходом, у зв'язку з чим озброїтися Західній Німеччині дозволили тільки в рамках об'єднаного військового командування західного альянсу. Готовність Британії вступити в процес європейської інтеграції в якості члена-засновника Західноєвропейського союзу в 1948 році пояснювалася виключно необхідністю об'єднання і тісної згуртованості Заходу перед обличчям нової радянської загрози. Панування «Совєтів» у Східній Європі також стримувало завершення процесу набуття європейськими націями власної державності, що почався у Версалі після Першої світової війни. Лише після того, як цьому пануванню настав кінець, возз'єдналася Німеччина, а південні слов'яни Югославії і західні слов'яни Чехословаччини отримали власні держави. Як і національні республіки Радянського Союзу, що стали найчисленнішим поповненням вестфальского клубу.

Отже, ми бачимо, що виникнення національних держав є визначальною реалією нашого часу, яка перевершує по своїй значущості всі останні занепокоєння з приводу зіткнення цивілізацій, глобалізації, кінця історії і полярності великих держав. Насправді, можна говорити про те, що доба націоналізму якраз і є продуктом такого стану людства.

Те, що національна держава лежить в основі лояльностей і конфліктів, безпосередньо витікає з людської природи і з того, як людство розвивалося. Володіння (або надія на володіння ) чітко визначеною ділянкою земної поверхні є проявом «територіального імперативу», який письменник і сценарист Роберт Ардрі (Robert Ardrey) популяризував у книзі з однойменною назвою («Тerritorial Imperative») майже півстоліття тому. Таке володіння і прагнення до нього стало домінуючою рисою багатьох видів, найбільш близьких до людини. Прив’язаність до нації, яка має окреслену чіткими межами територію, і яка знаходиться приблизно в її межах, це глибоко вкорінена риса, прагнення схожого до схожого. Після свого виникнення держава-нація додає до біологічних та еволюційних імперативів імперативи інституційні, і тим самим ще більше опиняється в центрі уваги. Держава породжує зобов'язання і, як зазначав Карр з приводу кінця 19-го століття, створює переваги. Національні міфи, які допомагають забезпечити спайку і зміцнити лояльність в середині нації, часто посилюють підозрілість і невдоволення між народами. Досить згадати національну сербську міфологію, яка заснована на спогадах про військову поразку від турків більш ніж семисотрічної давності. Мабуть, національні держави, в тому числі і маленькі, не є, як стверджував Карр, «кінцевою» формою економічного і політичного об'єднання. Однак не слід дивуватися тому, що прив’язаність до такої держави, що складає основу націоналізму, в значній мірі визначає політику, конфлікти і проблеми сьогоднішнього світу.

Націоналізм зароджує і приводить в рух багато з найпомітніших і активних конфронтацій у світі. Мета зовнішньополітичної прив'язки адміністрації Обами до Східної Азії і до західної частини Тихоокеанського регіону - найбільш наочний тому приклад. Найпомітніші конфлікти, що відбуваються там, в основному мають класичну форму територіальних суперечок. Це можна сказати про невирішені протиріччях між Китаєм і його сусідами через острови у Східно-Китайському і Південно-Китайському морях, і через сухопутний кордон з Індією у Гімалаях. Деякі суперечки пов'язані з економічними інтересами, наприклад, з підводними запасами вуглеводнів, на які покладаються великі надії. Але всі вони просякнуті почуттями суперництва між народами, у кожного з яких є свої територіальні імперативи і впевненість у тому, що той чи інший шматок території історично і по праву належить саме йому.

Націоналізм у Китаї, як і в більшості інших країн, це поєднання природних настроїв, які прориваються знизу, і експлуатація цих почуттів і настроїв зверху. Президент Сі Цзіньпін озвучує націоналістичні теми, тому що він змушений це робити не тільки заради збереження національної єдності, але і для здобуття політичної підтримки необхідної для здійснення реформ та зміцнення легітимності режиму в умовах, коли комуністичній ідеології це вже не вдається. Китай своїм зростанням і процвітанням зобов'язаний тридцятирічному руху капіталістичним шляху розвитку. Він став наочним прикладом того, як послаблення впливу лівих відкриває нові можливості для нестриманих проявів націоналізму.

Крім того, Китай показує, що деякі сили глобалізації, такі як необмежені кордонами інформаційні технології, які начебто підривають значущість і роль національної держави, насправді посилюють цю роль і значущість, а також самоототожнення народу із державою. У такій великій і в минулому нерозвиненій країні як Китай сучасні масові комунікації посилили зв'язок мільйонів сільських жителів з країною в цілому. Загалом, сучасні електронні засоби зв'язку посилюють символи і привабливість держави (а також повноваження і владу національного уряду) більшою мірою, ніж потяг племені або наднаціонального регіону.

Роль націоналізму настільки ж очевидна і на протилежній стороні територіальних суперечок у Східній Азії. У Японії теж має місце відродження націоналізму, який найчастіше асоціюють з ім'ям прем'є-міністра Сіндзо Абе. Цей японський націоналізм відображає загальні прагнення виключно однорідного населення країни, яке протягом десятиліть шукало способи для самоствердження, переживши катастрофу Другої світової війни. У В'єтнамі невизнаний Сполученими Штатами лівий націоналізм, який був справжнім супротивником американської армії під час війни коли ця країна була одержима комуністичною ідеологією, сьогодні проявляється настільки явно і сильно, що це не можуть не помітити навіть найбезглуздіші. Розгнівані суперечками через острови в Південно-Китайському морі демонстранти кричать на вулицях Ханоя:«Геть китайських посіпак». В'єтнамський режим знає, що якщо уряд буде придушувати такі почуття і настрої, а не висловлювати солідарність із ними, демонстранти неминуче виступлять проти нього самого.

Величний експеримент наднаціонального об'єднання в Європі став очевидним викликом уявленням про те, що солідаризація з національною державою є панівною рисою сьогоднішньої світової політики. Цей експеримент міцно закріпив трансформацію, що стала сьогодні незворотною , в результаті якої війна між країнами, які часто воювали в минулому, сьогодні просто неможлива. Однак нове відродження націоналізму стало важливою складовою сьогоднішніх бід Європейського Союзу, і це вже виходить за рамки економічних питань, які зазвичай вважали головними проблемами. Спроби вирішення боргових проблем єврозони дуже сильно ускладнюються національними стереотипами, коли північні європейці вважають південних ледарями, а жителі півдня вважають північних сусідів людьми пихатими і самовпевненими. Ці стереотипи настільки ж сильні, як і перешкоди на шляху вироблення спільної монетарної політики за відсутності загальної бюджетно-податкової політики. Посилення національних настроїв в Європі знаходить безліч проявів в найрізноманітніших заходах, організованих за національною ознакою — від футбольних турнірів до конкурсу Євробачення.

Хитка позиція Британії в питаннях євроінтеграції ілюструє більш масштабні тенденції, що мають місце в цьому питанні. Коли Британія вела перші перемовини про вступ до Європейського економічного співтовариства, велика частина питань, що обговорювалися носила економічний характер, наприклад, що трапиться з імпортом масла з Нової Зеландії. Сьогодні питання про взаємини Британії з континентом вирішується в більш широкому контексті, який більшою мірою пов'язаний зі значенням і важливістю британської національності. Ця тенденція збіглася із посиленням Партії незалежності Сполученого Королівства (UKIP), яка закликає Британію до виходу з Євросоюзу. Прем'єр-міністр Девід Кемерон колись відгукувався про цю партію зневажливо, називаючи її купкою диваків, ідіотів і доморощених расистів, проте успіх UKIP на травневих виборах до місцевих рад, коли вона набрала чверть голосів, змусив опонентів сприймати її всерйоз. Уряд Кемерона посилив свою позицію в питаннях імміграції та пообіцяв провести референдум про членство Британії в ЄС. І це результат зміцнення UKIP і націоналізму на Британскьих островах.

Кемерон також домовився з націоналістами Шотландії про проведення референдуму з питання незалежності . Це стало прикладом того, як передача деяких повноважень з національних столиць до Брюсселя не тільки не зменшила націоналістичні настрої, а й створила наднаціональну парасольку, під якою деякі народи, особливо з числа незадоволених існуючими в їхніх державах порядками, діють все більш напористо. Серед них фламандці, каталонці і шотландці.

Яким би успішним не був європейський експеримент в плані економіки і запобігання європейських воєн, він поки не створив відчуття загальноєвропейської ідентичності, здатної витіснити уявлення про національну приналежність, яка заснована на загальній мові та культурі. Як показує приклад Латинської Америки, навіть більш значуща культурно-мовна близькість недостатня для того, аби витіснити історичні спогади і почуття приналежності до держави-нації. Визволитель Симон Болівар вважав, що загальна латиноамериканська культура може стати основою для створення федерації в масштабах всього регіону. Але його планам не судилося здійснитися. Сьогодні названа його ім'ям країна в Андах навіть не має повномасштабних дипломатичних відносин із сусідньою Чилі через територіальну суперечку, що дісталася їм у спадок від війни ХІХ-го століття.

Африка досі є доказом сили національної держави як точки відліку і мети суперництва. І при цьому неважливо, наскільки довільно накреслені там кордони, і наскільки невміло центральні уряди контролюють свої території. Відокремлення Південного Судану стало рідкісним виключенням з загальноафриканського опору спробам перегляду кордонів на континенті, що залишилися у спадок від колоніальних часів. Схожі закономірності простежуються і в Центральній Азії після розпаду Радянського Союзу, де довільні кордони стали результатом сталінської політики за принципом «розділяй і володарюй». Спірність кордонів лежить в основі внутрішньої етнічної напруженості, наприклад, між узбеками і киргизами. Однак націоналістична тема також допомогла казахстанському керівнику Нурсултану Назарбаєву досить успішно перетворитися з провінційного боса комуністичної партії в національного лідера, що міцно утримує в своїх руках владу.

Головна правонаступниця СРСР Росія після розпаду комуністичного режиму демонструє посилення націоналізму. Паралельно цьому процесу йде аналогічний процес в Китаї, оскільки там стара комуністична ідеологія вже не в змозі грати об'єднавчу роль, зміцнюючи легітимність режиму. Але в Росії до того ж очевидне народне невдоволення економічними негараздами, відсутністю зростання і певна загроза етнічним росіянам з боку меншин, що проживають на території Російської Федерації. Таким чином, термін «російський націоналіст» більшою мірою асоціюється з ксенофобією і екстремізмом, хоча відродження націоналізму в Росії виходить далеко за рамки цих явищ.

Посилення російського націоналізму по суті справи експортується мігрантами в Ізраїль. Ці мігранти мали загальну з усіма радянськими громадянами обмежену і недемократичну політичну культуру комуністичної епохи, а також негативне ставлення до народів Кавказу, що мало расистський відтінок. Але у російських євреїв після розпаду СРСР не було власної національної республіки, за яку вони могли б триматися. Сьогодні іммігранти з Росії становлять один з найбільш ревних націоналістичних сегментів ізраїльського населення.

Регіон, що оточує Ізраїль являє собою ще один виклик ідеї про панування націоналізму, оскільки тут насамперед помітно увагу до релігії, а не до національності, і особливо до конфлікту регіонального масштабу між сунітами і шиїтами. Така увага нагадує нам, що єдиним ярликом неможливо пояснити усе різноманіття світу, і що релігійний конфлікт дуже багато що пояснює на Близькому Сході. Однак багато конфліктів у цьому регіоні хоча б частково можна охарактеризувати як боротьбу за звільнення національних держав від тих чи інших кланів гнобителів, від правлячих сімей та релігійних сект, а також від впливу іноземних держав. Це виразно можна сказати про війни в Іраку та Сирії. Національності стають вищими за релігію, коли вони входять в прямий конфлікт. Так було, коли іракські шиїти билися за Ірак, який перебував під управлінням сунітів в ході восьмирічної війни з шиїтським Іраном. Прихильність до національних держав тут навіть міцніша, ніж загальнорегіональний «арабський націоналізм», включаючи арабський націоналізм провідного лідера пан-арабізму Гамаля Абдель Насера (Gamal Abdel Nasser), чий політичний союз з Сирією виявився недовговічним. Лінії кордонів, проведені під час Першої світової війни Марком Сайксом (Mark Sykes) і Франсуа Жоржем-Піко (Francois Georges-Picot), збереглися, як і колоніальні кордони в Африці. Найбільшу проблему для цих кордонів на півночі Іраку становлять нереалізовані націоналістичні прагнення курдів, що лишилися від договорів після Першої світової війни. Не менш помітним і багаторічним конфліктом, який має найсерйозніші наслідки для всього Близького Сходу, є зіткнення двох націоналістичних амбіцій: ізраїльських євреїв і палестинських арабів.

Той факт, що націоналізм на Близькому Сході поки ще не повністю вийшов з тіні релігійного конфлікту, як це було в XVII столітті у національних держав Європи, є частиною більш масштабного історичного відставання регіону. Тут Близький Схід ще не зовсім вибрався з тіні імперії. Йдеться про американську імперію. Історик Найал Фергюсон (Niall Ferguson), пояснюючи, чому ХХІ-е століття буде у переважній частині нашого світу менш кривавим, ніж ХХ-е, в якості причини називає те, що розпад імперій в основному вже завершено. Але він також називає один важливий, понівечений конфліктами регіон (Близький Схід), де імперія почала давати збої, але поки ще не розпалася. Він теж має на увазі американську імперію.

Є у них збої чи ні, але Сполучені Штати демонструють точно такий же націоналізм, як і всі інші країни, хоча націоналізмом американці його не називають. Найчастіше йому дають визначення «американської винятковості», яка має додаткове значення, що полягає в утвердженні не тільки національної ідентичності та цінностей, а й чогось більшого і кращого, ніж націоналізм інших країн. Винятковість — це те слово, яким громадяни наддержави називають свій націоналізм.

Сполучені Штати також склали частину загальносвітової тенденції посилення та активізації націоналізму за останню чверть століття. Якщо говорити про політику, то це виявляється у відході однієї з двох головних партій США від інтернаціоналізму і реалізму Ейзенхауера і Ніксона у бік неоконсервативної зовнішньої політики, яка є найсильнішим виразом американської винятковості. Уважний дослідник американського націоналізму Анатоль Лівен (Anatol Lieven) вважає, що цю партію можна сьогодні з повною підставою називати Американської націоналістичною партією. Але дані тенденції не обмежуються однією стороною політичного спектру; вони знаходять відображення в загальних американських звичках і традиціях: від звичаю носити значок з американським прапором на лацкані до беззастережного визнання правоти Америки в будь-яких її діях за кордоном — просто тому, що ці дії здійснюють Сполучені Штати.

Інтенсивність американського націоналізму вказує на головні наслідки життя в добу націоналізму і на висновки, які можна з цього зробити. Все це можна позначити загальним заголовком «Пізнай себе». Американці повинні зрозуміти, якою мірою їх початкова схильність до взаємодії з рештою світу виникає з націоналістичних покликів того ж роду, що лежать в основі схильностей інших країн, хоча американську версію націоналізму тлумачать зовсім інакше, прикріплюючи до неї ярлик винятковості. Американцям слід мати на увазі, що базові схильності та поклики не завжди відповідають інтересам країни, до якої вони відчувають любов і прихильність. Американські політичні діячі повинні незмінно бути в курсі того, як дії США можуть уразити чиїсь націоналістичні почуття, на основі яких виникнуть відповідні дії, які майже завжди виникають при зіткненні протиборчих націоналістичних поглядів.

Оцінюючи найрізноманітніші закордонні проблеми і способи їх вирішення, насамперед слід поставити запитання про те, як та чи інша проблема відображає національні почуття і побажання мас і еліт в інших країнах. Думка, що виникає в результаті такої оцінки може дати здорові, цілком адекватні відповіді, які не в змозі дати світоглядна концепція транснаціональної боротьби добра і зла, поміркованих та екстремістських сил, а також демократів і автократів. Іноді політичний висновок може полягати в тому, що США треба діяти активніше, іноді — що зайва активність шкідлива. Прикладом тому може служити ізраїльсько-палестинський конфлікт, в якому формула співіснування двох держав здається все більш недосяжною, а рішення у вигляді єдиної держави абсолютно не відповідає потужним націоналістичним баченням обох сторін.

Жодна окрема модель побудови світу не в змозі породити грандіозну стратегію на всі випадки життя. Але в добу націоналізму оптимальний варіант — це прагматичний реалізм, який за основу в міжнародних справах бере інтереси окремих національних держав, які іноді збігаються, а іноді конфліктують. Необхідно визнавати ту силу, яку можуть породити націоналістичні настрої всередині суверенних країн.

Оригінал статті.

Доба націоналізму

Теги: переклад, націоналізм, Сполучені Штати, Близький Схід, Росія, Китай, Японія, націоналізм у світі

comments powered by Disqus