Український аболіціонізм

Статті 15.12.2013

Український протест-2013 є явищем не стільки політичним, скільки стихійним, ми вже говорили про це. Але це не заважає стати цій сторінці новітньої української історії найважливішою подією з часів відновлення незалежності 1991-го року.

Те, що почалося як протест громадськості проти влади, стали уособленням одвічного конфлікту всередині ледь не будь-якого соціального організму — протиставлення активної частини пасивній. Мова не стільки про зовнішню політику керівництва держави, скільки про втому від беззаконня, від зухвалої зневаги та презирства режиму до власного суспільства.

Пострадянський режим, замість пошуку діалогу із суспільством та обуреною його частиною з позиції «влада-народ», що дозволило б йому залишатися хоча б умовно «зверху» з точки зору соціально-політичної ієрархії, зробив ставку на роздмухування протистояння всередині суспільства. Але на перший погляд очевидна та зрозуміла ідея консолідації прибічників своїх дій виявилася набагато важливішою для майбутнього України, аніж це може здатися на перший погляд.

Вчорашня опереткова постановка провладного мітингу та збіговисько на площі Конституції біля Верховної Ради протягом останніх днів, що передували недільному фарсу, стали місткою ілюстрацією цього. У цих заходах прекрасне все — запальні виступи косноязиких та тугодумних промовців, байдужість та гнітюча інертність учасників, кооперація із псами режиму, безталанні гасла, убогі транспаранти, відчуття безнадії та відсутність бодай найменшого натяку на самоорганізованість чи хоча б стихійність — мітинги збираються і розходяться чітко по графіку, лише підкреслюючи свій пародійний характер. «Народна підтримка» зібрана та розпущена за розпорядженням посадовців — це все, що нам потрібно знати про силу таких масових заходів.

Проте важливіше інше — у цих заходах немає нічого українського. Звісно, окрім крові окремих учасників — основна публіка цих мітингів складається з радянців, братів наших менших, та радянізованих українців. Радянізованих — значить відірваних від того, що перетворює сукупність людей на націю — від солідарності, спільних цінностей та цілей. Українські двоколори не мають уводити в оману — це не їхні прапори, причому у всіх значеннях: чим розмахувати визначають не раби, а наглядачі-«десятники».

Можна (і потрібно) ставити під сумнів профпридатність політичної опозиції, можна сперечатися з приводу вимог, висунутих владі, можна розходитися у поглядах на формат та перебіг протесту, проте це не може заважати побачити головного: протест, названий «євромайданом», — український.

«Революція на холоді» зробила те, що здавалося ще зовсім нещодавно справою майже неможливою — вона провела межу між власне українським та пострадянським вимірами нашої країни та нації. Ані побутові деталі, ані мовно-культурні особливості, ані політичні вподобання, ані географія із антропологією не здатні були стати мірилом цього. Лише цінності, виключно внутрішнє наповнення особистості, тільки боротьба із внутрішніми кайданами за власну гідність та свободу — і останні три тижня стали початком цієї сепарації на ціннісному рівні. Не треба боятися «розділеного суспільства» і трястися від примари «громадянського протистояння». Все навпаки — лише консолідація вільних людей довкола національної солідарності та спільного погляду вперед може принести звільнення від рабства тим, хто не мав або вже втратив надію на почуття власної гідності.

Як не намагаються звести розподіл українського суспільства до якихось зовнішньополітичних прагнень, реальна сутність конфлікту глибша та важливіша — нова Україна проти постУРСР, внутрішня свобода проти рабства, добра воля проти примусу, подолання страху проти потурання ньому.

Вільна нація може складатися лише з вільних людей. Нація — це не мурашник знеособлених комах, це сузір’я вільних людей, об’єднаних усвідомленими цінностями та цілями, це добровільна солідарність, яка неможлива без відчуття внутрішньої свободи. «Український радянський» світ далекий від цього, як Марс далекий від матінки Землі. Внутрішнє та зовнішнє рабство сповило цілі регіони, стриножило тисячі та мільйони людей. Чи здатні вони будуть стати частиною української нації, яка переживає друге народження зараз? Чи зможуть ці наші співвітчизники усвідомити хоча б поверхнево такі явища як почуття власної гідності та честі, розгледіти у мороці спільні цілі та солідарність, що вони народжують? Залежить тільки від нас, нових українців.

Наша нація має стати колективним Авраамом Лінкольном для тих наших братів та сестер. Показова відсутність ненависті чи бодай презирства до зібраних за наказом і ударом батога учасників провладних конвульсій. Це логічно — такі сильні почуття можуть виникати між рівними, одних вільних людей до інших, різниця між якими — лише у політичних чи інших поглядах, але не у вільних до рабів. Вони заслуговують на звільнення, але поки що мають задовольнятися лише нашим співчуттям.

Олег Вишняков

Український аболіціонізм

Теги: євромайдан, протести, націєтворення, рабство, радянське питання, Партія регіонів

comments powered by Disqus