Прощання з Росією

Статті 01.06.2017

Ненависть – ненадійний союзник. Перш за все через свою мінливість. Ненависть до Путіна, Кремля та Росії загалом в 2014 році була явищем поширеним і очевидним. В 2017 все частіше звучать зрадливі голоси нерозумних обивателів, що повторюють такі бридкі псевдо-миротворчі слова, як «політики зіткнули лобами братні народи».

Тримати дистанцію від РФ – питання екзистенційної ваги для України. Маємо надію, що не потрібно пояснювати чому. Але сподіватись, що цю дистанцію забезпечить стіна ненависті та образи – марно. Тут потрібне щось міцніше, щось надійніше. Потрібна стіна нерозуміння.

Думка про спорідненість двох наших народів народжується не з історичного контексту, хоч відповідне трактування історії і сприяє його утвердженню. В основі цього міфу – власне те, що робить цей міф таким реалістичним і змушує нас в нього вірити – є спільний культурний простір. Ми (чи наші батьки) дивимось одні фільми, слухаємо одну музику, дивимось ті самі розважальні передачі, підписані на тих самих відеоблогерів, на ті самі спільноти в соціальних мережах. Ми спілкуємось однією і тією ж мовою – не стільки суто лінгвістично, скільки культурно.

Єдиний шанс збудувати справжню стіну між Україною та Росією на покоління – розірвати цю культурну спільність найрадикальнішим чином. Всі дії в гуманітарній сфері, зокрема і питання її державного регулювання, варто розглядати в цьому контексті.

Користь мовних квот на радіо та телебачення не в створенні якісного україномовного контенту (коли це розпорядження державної влади створювали культурний контент?), а у якнайширшому обмежені російськомовного контенту. Користь блокування російських соціальних мереж не в тому, що росіяни перестануть вербувати бойовиків серед українських користувачів, а в тому, що спільний з росіянами майданчик перестане бути зручним для українського користувача.

Чи є ці дії обмеженням свободи? Певною мірою, так. Але це обмеження аж ніяк не є критичним – у глядачів є безліч методів переглянути російськомовний фільм, в інтернет-користувачів є десятки методів продовжити користуватись ВК (дехто з вас, можливо, натрапив на посилання на цю статтю саме в «забороненій» соціальній мережі). Держава не може і не має наміру контролювати всі ці шляхи. А отже єдиною і цілком виправданою метою вищезазначених дій є нівелювання тієї культурно-інформаційної єдності, що склалась між Україною і Росією в даних історичних обставинах.

Уже не раз в наших публікаціях ми наголошували, на тому, що свобода є простором. І справжньою цінністю, вартою зусиль та боротьби, є наповнення цього простору. В той час, як абсолютизація поняття свободи, підняття свободи до рівня сакральної цінності самій по собі – є створенням величезного простору для маніпуляцій, яким користуються дуже різні сили.

Але придивімось уважніше до захисників свободи слухати російську попсу на радіо, дивитись серіали про ментів російською мовою та користуватись російськими соціальними мережами. За дивовижним збігом обставин більшість висловлювань на цю тему на просторах мережі були зроблені російською мовою. Про що це може свідчити? Ні, не про ворожу агентуру ФСБ і навіть не про генетичні схильності «поросійщених українців». За такими поясненнями звертайтесь до пані Фаріон, якщо вона ще не закінчила свою публічну кар’єру.

Той факт, що захисники прав та свобод існувати в одних системах координат з нашими «братушкамі» за 3 роки війни не знайшли для себе мотивації в публічному просторі перейти на українську (а погодьтесь, публічна українізація значно простіша за побутову і великих зусиль не потребує) свідчить про те, що причини такої пасивної русофілії варто шукати в людському небажанні докладати будь-яких зусиль в принципі. Ця інертність чи ледачість мотивує людину шукати будь-які виправдання – від простецького «хай син Порошенка воює» до більш вишуканого «захисту свободи слова».

Більшість цих російськомовних борців за свободу – цілком лояльні українській справі люди. Вважають Путіна ворогом, ЛДНР – терористами, Росію – агресором. При цьому не бачать причин чому б їм не продовжувати захоплюватись російськими діячами культури (звісно ж, не ватним «Любе», а прихильниками свободи – Макаревичем, Шевчуком, Гребенщиковим чи ким там ще?), духовними лідерами (не патріархом Кирилом, звісно, і не Дугіним, а яким-небудь Кураєвим) і всією душею переживати за успіхи російських опозиціонерів (пробачте, приклади навести важко, бо слідкувати за російською політикою – ще те збочення).

Цікаво, передаючи своїм дітям у спадок, разом з любов’ю до України, свої російські культурно-політичні орієнтири, як ці люди відреагують, коли через 20-30 років новий молодий та амбітний російський лідер зухвало і неочікувано – як ніж в спину – введе окупаційні війська до ще одного українського регіону, мотивуючи це захистом російськомовного населення – українських любителів Шевчука з Кураєвим.

«І чому це за 30 років нічого не змінилося?» – спитають волелюбні носії російської культури себе.

Захищаючи свою російськомовність (а за нею – своє небажання зробити особистий внесок в розірвання стосунків з Росією) люди часто апелюють до прикладів російськомовних бійців АТО, до відданих українській ідеї жителів російськомовних регіонів. І апелюють не пасивно, просто наголошуючи на цьому факті. Дехто навіть робить з цього цілий напрям діяльності, створюючи один за одним інформаційні проекти, спрямовані на російськомовних співвітчизників. Буцімто говорячи їх мовою ми – українські патріоти – завоюємо їх прихильність, завдамо удару в серце кремлівської пропаганди. Покажемо, що мовної проблеми не існує.

Мовної проблеми дійсно не існує. Підтримавши Україну ще весною 2014, жителі сходу і продемонстрували, що у них немає проблем з українськістю і вони цілком готові її приймати. Їх російськомовність – це не свідомий вибір, принципова позиція чи особливість їх ідентичності. Це виключно наслідок історичних подій, історичних процесів, соціально-культурна інертність. Наші східні співгромадяни, як і громадяни в будь-якому куточку України, готові прийняти україномовний продукт, якщо він буде якісним і доступним.

І от розуміючи той факт, що культурну та мовну спорідненість України та Росії ворог, який загрожує самому існуванню нашої країни та нашого способу життя, використовує як основний фактор своєї агресивної діяльності і розуміючи, що ця мовно-культурна спорідненість сьогодні не має під собою підстав принципового характеру, а є лише інертністю соціально-культурних процесів, не докласти елементарних особистих зусиль до розірвання цього зв’язку – це злочинна халатність кожного, хто до цього причетний. А додаткове підживлення напівмертвого тіла російськомовного українства – це вже умисний злочин. 

Забудьте про солов’їні епітети, про шевченкову поезію, про патріотичні цитати Ліни Костенко. Вся ця сентиментальщина не потрібна для сучасної українізації. Потрібне лише усвідомлення. Сьогодні ми – наше з вами покоління – своїми діями, своїм свідомим вибором, своєю жертвою можемо розірвати культурний та побутовий зв'язок між Україною та Росією, який сотні років був каналом безперервної екзистенційної загрози для України. За одне покоління ми можемо змінити реалії, перекрити кисень налагодженим схемам кремлівських маніпуляцій.

Маючи перед очима приклад десятків тисяч жертв «російського світу», сьогодні ми з вами можемо обмежити свою свободу в певних вимірах і цим створити таку реальність для своїх дітей, у якій їх свобода більше ніколи не буде простором для ворожих маніпуляцій.

Віталій Нелепов, «Наступна республіка»

Прощання з Росією

comments powered by Disqus