Умовне питання

Статті 02.06.2014

Як кремлівський вплив потрапляє в Україну і що робити, аби максимально знешкодити його деструктивний  тиск? По-перше, потрібно розібратися із місцями для маневрів Москви. Більшість з таких проблемних «ділянок» потребують очевидних та безальтернативних рішень. Політичне лоббі Москви (Партія регіонів та КПУ) мають бути маргіналізовані та виведені з кола реальної політики, енергетичні джерела — максимально диверсифіковані, російські диверсанти — знищені, агенти впливу на зарплатні — викриті та піддані суду. У сп’янілих від шизофренічної ностальгії радянців потрібно відібрати «алкоголь» та жорстко контролювати їхнє неминуче похмілля, пам’ятаючи, що залежність лікується лише «ломкою». Російське медійне мовлення має бути обмежене згідно міжнародних норм, а кордон має стати кордоном, а не умовною лінією у безкрайніх степах Східної Європи. Здається, все, але ні. Є ще одне питання, відповідь на яке набагато менш очевидна. Йдеться про виклик російської мови в Україні.

Що нам робити з нею, враховуючи, що це питання поруч із газовим є одним із улюблених важелів впливу суміжної держави?

Для початку варто визнати, що підігнати місце та роль російської під шаблон інших мов, представлених в Україні, тобто мов національних меншин, неможливо. І на це є проста причина, про яку однаково сильно воліють не думати ані кремлівські радянці, ані наші «калинові патріоти». А все насправді до непристойного просто: угорською в Україні користуються в абсолютній більшості угорці; румунською – етнічні румуни (ну, і молдовани, але ж усі все розуміють). Так само виглядають справи з болгарською, ромською, кримськотатарською, польською. Тобто у випадках реальних національних меншин мова (принаймні побутова) справді є маркером, здатним провести межу – цілком явну та зрозумілу. Проте зовсім не так виглядає ситуація з російською. Більшість людей, які говорять російською в Україні — не росіяни, а українці. Згідно даних перепису 2001-го року, етнічних росіян в Україні трохи більше 17%, тоді як людей, що користуються російською мовою у побуті — аж 44,5% (дані опитування, проведеного Центром Разумкова у серпні 2011-го року). Про що нам говорять ці цифри? Лише про те, що росіяни в Україні – лише опосередковані «власники» російської мови, більшість користувачів якої — українці. Який висновок може слідувати з такого розуміння?

Починаючи заганяти російську мову в канву «мови національної меншини», ми автоматично витискаємо за межі української більшості ледь не третину всіх українців. Що може бути безглуздішим для нації, яка розбудовується та формує спільність інтересів в режимі реального часу?

Протягом довгих років російська мова була шпариною, крізь яку кремлівські політики намагалися різноманітно впливати на українські справи. Проте як і зараз на Сході, усе, що має Кремль із посіпаками — це лише те, що віддали українці самі. Так само виглядає питання із російською. Ця тема так інтенсивно експлуатується Москвою виключно тому, що національно свідомі політики та сили всіляко уникали її, фактично кинувши напризволяще, а якщо точніше – залишивши один на один з кремлівськими психопатами. І невідомо скільки б такий стан речей тривав далі, якби не вдарила блискавка Українською революції, і не покотився по ній грім Східної війни. Якщо революційний зрив в основному реалізувався завдяки мобілізації Заходу, звичного центру українства, то подальші події змінили уявлення про структуру української нації та зруйнували міф про таємничих «неправильних українців» Сходу та Півдня. Звичайно, проблема радянців та радянізованих наших співвітчизників нікуди не поділася, проте ідея ототожнення їх з усіма російськомовними зазнала краху.

Постреволюція з Кримською кризою та Східною війною фактично стала черговим етапом Національно-визвольних змагань. Попри розповсюджений тренд скиглення та ниття з підозрами всіх і вся у саботажі (сумнозвісне «зливання»), Україна продемонструвала непоганий рівень, враховуючи донедавній деморалізований та розбещений корупцією та ледарством стан армії та спецслужб. Лейтмотивом весни, попри теги та гасла, стали не проросійські акції на Півдні та Сході, тобто спроби відхопити частину постУРСР Кремлем, а фактичне відвоювання, славнозвісна Українська Реконкіста, метою якої стало повернення регіонів колишнього Дикого Поля в лоно нової Української республіки. Ключовим та найголовнішим результатом весни стала не втрата Криму (який українським не став, бо ніхто з тодішніх «державців» собі власне і не уявляв, що це значить – Україна), а відвоювання Причорномор’я та Подніпров’я, Центральної Слобожанщини та Західного Приазов’я. Будемо відвертими, ці землі та їхні мешканці не були частиною того українського світу, який так любить ідеалізувати Галичина. Степова Україна — це територія фронтіру, цивілізаційного та національного прикордоння. Це та сама «сіра зона», боротися повноцінно за яку може лише нація, втілена у власній державі. Тому не дивно, що тільки зараз це питання стає на порядку денному, у період переосмислення державницької ідеї України.

Російська гібридна війна та інтервенція диверсантів викрили не лише нутро радянців, які п’яні та з іконами кидалися під українські панцерники, ставали підлим «живим щитом», галасували на площах під триколорами та червоним ганчір’ям. Зрештою, що ви не знали про радянців? Східна війна принесла інший сюрприз, який однаково здивував і «калинових», і кремлівців — свій вишкір показала Україна фронтіру. Російськомовна та зла частина українства, чи то призабутого, чи то зневаженого класичним «галицько-полтавським» (із акцентом на першій частині) типажем нації. Добровольці з Донбасу та Подніпров’я, Чорноморщини та Харкова вступили в бій з рішучістю аж ніяк не меншою за проявлену взимку галичанами, волинянами та подолянами, які разом зі столичними мешканцями у люті морози повалили режим. Фактично в Україні з’явився другий центр української нації, який традиційно чіпляючись за намолені місця столиці та степи довкола дніпровських порогів, розправив плечі та продовжив відкладену кілька століть тому справу — боротьбу за «сіру зону» Дикого Поля від Дунаю та Дністра аж по гирло Дону.

Хіба тепер, коли право бути українцями жителі фронтіру освятили кров’ю найкращих синів нації та підтвердили жертвами ворогів, хтось зможе підняти голос і назвати цих людей через побутову мову, якою користуються вони, «представниками меншини», «провідниками інтересів Кремля» чи «неправильними українцями»? Чи вистачить у когось сміливості сказати в очі живим і загиблим героям, що російська мова робить їх «меншими українцями», «несправжніми патріотами», «зрадниками спадщини»? Українці фронтіру дорогою ціною доводять нам, що мають право вимагати до себе щонайменше глибокої поваги та шанобливого захоплення. Plus royaliste que le roi, більші українці за «калинових».

І от у контексті великого відвоювання Степової України руками місцевих наших співвітчизників питання російської мови видозмінюється: не починає грати новими фарбами, а скоріше тьмяніє, втрачаючи дбайливо виплекану кремлівськими технологами та «калиновими» істериками гостроту.

Українська мова — це національний символ, зазіхати на який може або зрадник, або дурень. Зазвичай, перше витікає з другого. Високий статус єдиної державної мови не повинен бути предметом дискусії: тут і говорити немає про що. Проте зараз Україні потрібне переосмислення свого ставлення до російської мови в Україні вже тому, що її носії проявили себе і, ми впевнені, надалі проявлятимуть себе тим необхідним стрижнем нації та держави, брак якого у Новій, Степовій Україні вже кілька разів за саме лише ХХ століття призводив до поразок національного руху. Не варто повторювати помилок минулого і жити ілюзіями, обома руками відштовхуючи реальний світ і справжнє положення речей. Націоналіст — це не мешканець фантазійного світу, реконструктор-мрійник, а відповідальний реаліст, який здатен бачити майбутнє там, де вороги його бачать лише тьмяні відблиски минулого.

Мовної проблеми в Україні немає, хай би там що говорили вороги і дурні. Є замало як на гідний її масштаб розвинена українська мова, є кинута напризволяще російська, що завдяки «покинутості» стала інструментом у руках Кремля. Українська мова, залишаючись державною, поступово розширює сферу вжитку. Для того, аби пришвидшити процес, потрібно знайти сили і відмовитися від політичного наповнення «українізації», звернувши в річище актуального продукту. Тобто потрібно не переконати молодь користуватися українською, а зацікавити сучасними україномовними продуктами гідного світових аналогів рівня. Проте як ставитися до російської?

Російська мова в Україні — це не мова росіян і радянців, це — друга мова української нації. Нею розмовляють мільйони українців, не помічати яких — неприпустимо. І це саме той випадок, коли можна не лише вибити, але й перехопити зброю ворога, аби нею ж і нанести йому смертельний удар. Touchér!

Українська ідентичність виявилася чимось більшим за ритуальну атрибутику, до якої її намагалися прив’язати, вона виявилася складнішою за прості маркери. Україна — це дещо більше за ареал мови, це дещо глибше за моду на фольклор та народний одяг. Не вишиванка чи вимова є змістом нашої ідентичності.  Бути українцем — значить бути вільним і бути готовим свою свободу захищати. А мовне питання залиште лінгвістам та філологам, українцям є чим зайнятися по-справжньому.

Олег Вишняков

Умовне питання

Теги: мовне питання, радянське питання, крапки над ї, націєтворення, війна на Сході, революція

comments powered by Disqus