Геополітика української революції. Частина І

Статті 13.02.2014

Усе найкраще в українській історії траплялося в часи війни. І нинішня наша революція — не виключення: відомі події на Грушевського перетворили український протест на українське повстання, заразом знецінивши старі сили, ввели нові. І як це часто бувало раніше, час миру (або в нашому випадку — перемир’я) стрімко нівелює всі героїчні досягнення війни. Офіційна опозиція крок за кроком поступається в парламентсько-переговорній боротьбі (давайте сміливо припустимо і назвемо це боротьбою), родове прокляття опозиційного руху — внутрішні чвари — проступають у площині таких недоречних як ніколи конституційних сварок; політики дрібнішого масштабу намагаються самореалізуватися шляхом безглуздих силових протистоянь довкола захоплених вже будівель. Наші прапори все ще високо, але тьмяніє не лише зброя, але й розум окремих лідерів протесту. Одним словом, перемир’я.

«Наступна республіка» спробує зруйнувати цю негативну рису українського буття: час відносного спокою ми пропонуємо використати з розумом і внести конструктив. Сьогодні ми починаємо серію публікацій, присвячених темі, яка зрозуміло турбує та цікавить українців не менше за подробиці внутрішньополітичного життя. Мова піде про геополітичний аспект української революції.

Першу частину циклу «Геополітика української революції» буде присвячено нашим найближчим сусідам — Росії.

Вимушений московський імперіалізм

Позиція Кремля стосовно України, зважаючи на складну історію стосунків, зрозуміла і чітка для переважної більшості українців. Проте питанням досить невизначеним є причини такого палкого інтересу Москви до України.

Очевидно, що російське керівництво вкрай зацікавлене у максимальному контролі над Україною. Цьому питанню приділяється чимало уваги в українському інформаційному просторі, проте коли справа стосується аналізу причин московського імперіалізму, все зводиться до питань російської ментальності, етно-культурних особливостей або ж і зовсім до конспірології. Проте насправді все значно банальніше.

«Основною характеристикою Росії є її нездатність захистити себе. На відміну від більшості держав, які є в достатній мірі обороноздатними, Центральна Росія обмежена регіоном середньовічного Великого Князівства Московського. Тут немає рік, океанів, боліт або гір, які б означили природні кордони – для захисту тут покладаються тільки на відносно негостинний клімат і ліси. Російська історія – це літопис боротьби зі вторгненнями, що йдуть одне за одним» — так пише авторитетна аналітино-розвідувальна компанія Stratfor в своєму геополітичному аналізі.

Таким чином єдиним дієвим способом захисту для Росії є створення буферних зон, що мають максимально далеко заглиблюватись на захід по Північно-Європейській рівнині. Буферна зона має сягати, як мінімум, Карпатських гір, що створюють природні географічні завади вторгненню в Росію з заходу. Таким чином контроль над Україною, з якою Росія має більше тисячі кілометрів спільних кордонів, не захищених географічно, є геополітичним імперативом для Росії, незалежно від того, хто очолюватиме її і яку ідеологію сповідуватиме.

Поки існує Росія, існуватиме і її стратегічний інтерес до України. І важко собі уявити ту ціну, яку російське керівництво не буде готове заплатити за неї. Нещодавній кредит в $15 млрд — яскраве тому підтвердження. Це може подобатись або не подобатись, але це лишається фактом, з яким треба рахуватись, будуючи стратегію української зовнішньої політики.

Минулий рік, безумовно, був успішним для російського керівництва. Історія зі Сноуденом та блискучий дипломатичний маневр в сирійському питанні складають враження повернення Росії на велику сцену геополітичної гри. Самовпевнене послання Володимира Путіна, опубліковане в газеті New York Times, в якому російський президент взявся повчати американців, мало засвідчити тріумф російської зовнішньої політики.

Єдиною неприємністю для Москви в 2013 році було непорозуміння поблизу власних кордонів, на власному, здавалось би, «задньому дворі», у вигляді планів України підписати договір про асоціацію з Європейським Союзом. Загалом, варто зазначити, що справи з президентом Януковичем та владними колами України після його обрання складались не ідеально для Кремля. Януковича і його команду важко було назвати проросійськими політиками, проте, здавалось, Москва знає що з цим робити.

Методичний та холоднокровний економічний тиск на українське керівництво і інформаційна кампанія кремлівських пропагандистських ресурсів в результаті зробили свою справу і український уряд погодився змінити зовнішньополітичний курс, чим ще раз підтвердив геополітичну міць Російської Федерації. Проте подальші події в Україні змушують прислухатись до думки, що ще восени мала місце в інформаційному полі західних ЗМІ: геополітичні успіхи путінської Росії — це великий блеф.

Стрімкі та масштабні протесні акції поставили Москву в дуже незручне становище. Ті кола, на які шляхом тиску та підкупу Кремль робив ставку — Янукович та його оточення — почали втрачати ґрунт під ногами. Інших політичних сил, на які можна було б переорієнтуватись не існує, оскільки основою протесаного руху є громадська ініціатива, а не певна політична партія.

Звичайно, враховуючи рівень російської зацікавленості та масштаб роботи російських спецслужб, назвати Кремль безпорадним в ситуації, що склалася в Україні буде нерозумно, проте розгубленою Москву вважати можна однозначно.

Наразі російське керівництво оцінює ті ресурси, що вона має і приміряється до різних варіантів розвитку подій. А ресурсів у Росії в Україні надзвичайно багато — це і свої люди в найвищих владних колах і впливові діячі в регіонах і, безумовно, контрольовані особи серед помітних постатей українських протесних рухів і опозиційних політичних сил.

Сьогодні вкрай важко спрогнозувати той сценарій, який обере Росія. Очевидно Кремль не готовий надавати фінансову допомогу у вигляді раніше обумовлених $15 млрд тому українському уряду, в чиїй життєспроможності та ефективності він не впевнений. Очевидно також і те, що в революційних умовах відстоювати російські інтереси в Україні вкрай важко. Москва майже напевне спробує так чи інакше встановити певний баланс громадської думки в Україні і розмови про федералізацію в цьому контексті не випадкові. Проте робота з громадськістю — далеко не найсильніша сторона російських спецслужб. Зокрема, створення так званого «Українського фронту», на чолі з такими друзями Росії як Кернес, Добкін та Царьов має на меті повторити стратегію нівелювання антикремлівських протестних рухів в Росії в 2011 році. Проте, на фоні самобутнього, самоорганізованого і масштабного «євромайданівського» революційного руху «Український фронт» виглядає недолуго та комічно.

Досить ймовірно, що серед сценаріїв, які розглядаються в Москві є досить радикальні, пов’язані з безпосереднім втручанням в українські справи, особливо в південно-східних регіонах. Проте, не виключено, що Росія буде готова вгамувати свої апетити, враховуючи всю складність ситуації, а також враховуючи те, що Росія хоч і найбільш зацікавлений, проте не єдиний великий гравець в цій заплутаній партії.

Далі буде: частина друга — «Повернення Німеччини» чекатиме на вас уже завтра, частина третя — у суботу, 15 лютого.

Геополітика української революції. Частина І

Теги: геополітика, Росія, євромайдан

comments powered by Disqus