Передчуття федерації

Статті 11.06.2013

Питання державного ладу та устрою дражливе для України, враховуючи пострадянську сутність сучасної нам державності. Якою має бути майбутня, цивілізована Україна? Відповідь на це питання має народитися у глобальній дискусії, до якої варто залучати найактивніші верстви українського суспільства та нації. Зрештою, безчасся червоного мороку разом із похідними від нього химерами постУРСР мине, але що прийде на зміну цьому?

Постулати пострадянської Конституції, досвід законодавчої та виконавчої практики останніх двох десятиліть не може бути ані прикладом, ані відправною точкою шляху до цивілізованого світу. Майбутнє починається сьогодні, і багато чого доведеться починати з нуля.

У такому випадку суттєву роль грає здатність неупереджено дивитися на речі та явища, втілення чи уникнення яких важливе для перспектив української державності. І питання можливості федерації не варто залишати поза увагою.

Чим насправді є федерація?

Головною умовою виникнення федеративного ладу є не потреба в розширенні прав місцевої влади, ширша економічна та бюджетна самостійність регіонів чи забезпечення національно-культурних побажань окремих етносів чи місцевостей. Усі ці цілі можуть бути досягнуті й у межах унітарної держави. Натомість, ключовою умовою виникнення федерації є наявність кількох (від двох до десятків) рівносильних місцевих еліт, консенсус невтручання та взаємоповаги між якими забезпечується федеральним урядом. Підґрунтям для формування таких еліт можуть бути різні процеси та явища. Для того, аби навести приклади, достатньо поглянути на сучасні нам федеративні держави світу.

У Сполучених Штатах та Об'єднаних Арабських Еміратах еліти представляли собою провідні сили окремих держав, що при об'єднанні поступалися суверенітетом на користь федерального уряду.

У Федеративній Республіці Німеччини суб'єкти об'єднання постали на місці окремих держав, монархи яких за Другого Райху зберігали владу, підкорюючись особисто кайзерові.

У Канаді причинами появи місцевих еліт був, з одного боку, традиційний поділ на англомовну та франкомовну частини суспільства, а з іншого був спричинений децентралізацію економіки країни, зумовленою географією.

В Індії федерація стала консенсусом між елітами окремих етнічних громад та монархій.

У Мексиці та Бразилії федерація формувалася як результат існування потужних регіональних еліт (фактично — сталої кількості родин) аристократично-землевласницького (згодом — і промислового) характеру.

Окремо у списку таких країн стоїть Росія, федеративні традиції якої повністю скопійовано з квазіфедерації радянського зразка із домішками домовленостей із етнічними елітами переважно мусульманських республік Північного Кавказу.

Таким чином можна сміливо констатувати, що саме наявність кількох місцевих еліт (поза залежності від причин формування — економічних, політичних, національних, традиційних тощо) є головною та необхідною умовою появи федерації. Усі інші аргументи є не більше, ніж спекуляцією на темі федералізації.

Федераційний маргінес

Варто зауважити, що в Україні протягом останнього десятиліття питання федералізації було брутально узурповано відверто маргінальними постатями та силами. У хронологічному порядку можна згадати сумнозвісний з'їзд у Сєвєродонецьку, активістів так званої «Донецької республіки» та подібних організацій декласованих елементів, окремих політологів та публіцистів, нарешті Віктора Медведчука та його організацію, назва якої більш ніж доречно взято у лапки — «Український вибір». Ми принципово не будемо розглядати позицію цих активістів, діяльність яких більше скидається на провокацію, аніж на реальну політику.

Те, що ці маргінали і члени умовної «п'ятої колони» намагаються подати під виглядом «федералізації» є нічим іншим, як планом Б для влади, на кшталт автономії Південного-Сходу часів паніки радянців кінця 2004-го року.

Основним острахом щодо подібних планів виступає можливість сецесії суб'єктів потенційної федерації, а відтак – гіпотетичний розкол країни. Заради об'єктивності варто зауважити, що федерація є скоріше шляхом подолання сепаратизму, основним джерелом якого набагато частіше є автономії у межах унітарної держави. Про автономії та їхню гіпотетичну загрозу ми ще поговоримо, проте — іншим разом.

Історичний досвід людства демонструє, що тенденції до розколу мають лише федерації, засновані на національному поділі, що очевидно заледве загрожує Україні: як ми уже розглядали раніше, єдиним регіоном країни, де національна меншина укорінена та складає переважну кількість населення є Крим, який користується умовною автономією. Проте не острахи стоять на заваді формуванню федеративного устрою.

Федеральні перспективи України

Формування природньої, тобто виправданої моделі федерації в Україні заледве можливе через відсутність ключової вимоги — низки конкуруючих регіональних еліт. Очевидно, що на даний момент лише один регіон — Донеччина — має сформовану місцеву еліту. Більше того, дана еліта за відсутності альтернативи зі сторони регіональних груп чи сили національного масштабу є, фактично, єдиним центром впливу в Україні.

Окрім донецької регіональної еліти для постУРСР була характерна так звана «дніпропетровська» група, яка, щоправда, наразі втратила самостійну роль, майже рівномірно розподілившись між донецької командою та так званою опозицією.

З точки зору історичного розвитку цивілізації, унітарна модель держави стала прогресивним явищем, яке прийшло на зміну феодальній роздрібленості та децентралізованим утворенням. Формування єдиного центрального уряду, наділеного виключними повноваженнями, заклало можливість цілеспрямованої модернізації, перетворивши керівництво єдиної країни на центр реформ.

Звісно, за гіпотетичної наявності традиційних чи нових економічних та політичних місцевих еліт на Заході та Півдні країни, у Києві та Харкові, Центрі та Криму, федеративна структура держави могла б дати можливість для окреслення власних сфер впливу на місцевому та національному рівні. Проте за відсутності подібних потужних сил впливу у регіонах, будь-яка спроба федералізації країни зараз та у найближчому майбутньому буде кроком назад через відверту форму феодалізації.

Ключова відмінність між федеративними та унітарними державами полягає у характері взаємовідносин між регіонами та центральним урядом. Регіони перестають бути жорстко залежними від центру завдяки фінансовій свободі, що є очевидним плюсом для розв'язання поточних місцевих проблем та розвитку регіональної інфраструктури. Проте є інша сторона. Суто бюрократичне ускладнення взаємозв'язку окремих регіонів між собою та із центральним урядом підводить нас до головної проблеми федералізації України.

Перед Україною стоїть максимально серйозне завдання справжнього переродження, принципових та кардинальних реформ. Їхня необхідність зумовлена глобальним питанням: чи повертаємося ми до спільноти цивілізованого світу, чи залишаємося на узбіччі, не в Азії навіть, у пострадянському тумані.

Для подібних масштабних реформ необхідна центральна влада із відповідними повноваженнями на місцях. Україні вистачало борсання та броунівського руху, формування єдиної стратегії змін неможливо , за відсутності уявлення про інфраструктуру на національному рівні, вирішення місцевих проблем буде лише латанням асфальту, замість заміни дорожнього покриття.

Федералізм чи унітарність — лише обгортка держави. Натомість нашій Україні спочатку необхідно змінити вміст.

Передчуття федерації

Теги: федералізація, Медведчук

comments powered by Disqus