Україна проти демократії

Статті 05.09.2013

У «Наступній республіці» ми постійно, прямо чи опосередковано, говоримо про майбутню, цивілізовану Україну. І так само постійно ми наголошуємо на такій обов’язковій її умові, як демократія. Проте чи не зазнала ця ідея провалу в українських реаліях?

За умовно коротку історію української незалежності, демократичні механізми не спрацьовували, а режими, які ними намагалися оперувати (у 1917-1918 і 1918-1920 роках, а також з 1991-го і понині) — дискредитували себе поразками та власною неповноцінністю. Чому так сталося та де шукати корінь проблеми — цієї гнітючої несумісності українства та демократичного ладу?

Для початку, варто розібратися, чому демократія вважається таким серйозним набутком цивілізації та виглядає якщо не єдино можливою, то, принаймні, бажаною умовою розвитку. Справа полягає у тому, що демократія, попри поверхневу хаотичність, є ладом, що здатен забезпечувати унікальну стабільність політичного та суспільного, а відтак — і економічного, життя країни та її населення. У короткотерміновій перспективі авторитарні моделі здатні демонструвати кращі показники стабільності, проте зі стратегічної точки зору вони є уразливими: занадто багато залежить від особистості правителя. Людський фактор, як відомо, є джерелом найбільших ризиків, тож тяжка хвороба, передчасна смерть чи просто неправильна оцінка, скажімо, суспільних настроїв з боку однієї-єдиної людини здатна покласти край найстабільнішій державі, якщо всі її механізми та важелі були прямо залежними від цієї постаті. Ми навіть не говоримо про уразливість механізму передачі влади від одного автократа до іншого. Демократія натомість здатна демонструвати стабільність у динаміці, залишаючись максимально пристосованою до можливих змін у політиці чи економіці. Важливо, що ми зараз не розглядаємо психологічний аспект демократичних та автократичних режимів, проблематику самоповаги та гідності людини, її природнього прагнення свободи та підсвідомого протистояння особистості насиллю і персоналізованому диктату: для інтелектуально розвинутої людини можливість впливати на обставини оточуючого життя є очевидною потребою, яку не можуть запропонувати диктаторські та абсолютистські режими.

Невід’ємною умовою реально працюючої та ефективної демократії є існування чітких правил гри, не прив’язаних ані до особистостей, ані до політичних сил: так чи інакше їх мають дотримуватися всі учасники суспільного життя. Рівність перед законом, соціальні ліфти та чітко обумовлене законодавство — це елементи правил гри, які формують життя держави та її громадян, і не ставлять їх у залежність від волі конкретної людини, якою можуть рухати абсолютно різні мотиви.

Планомірний економічний розвиток та добробут населення у стратегічній перспективі вимагають демократії. Демократія, у свою чергу, гарантує зростання рівня життя та прогрес. В усіх цивілізованих державах, але не в Україні.

***

Перш ніж звернутися до українських реалій, спробуємо відповісти на просте питання: а що власне таке демократія? Згідно розповсюдженого уявлення, поширеного і у нас зокрема, демократія — це влада народу. Походження цього стереотипу розгледіти неважко — буквальний переклад грецького терміну, здається, не потребує додаткових роз’яснень. Враховуючи те, що саме таким визначенням оперують у своїх міркуваннях та висновках більшість українців, спробуємо розглянути його уважніше.

Для втілення в життя демократії за згаданим уявленням необхідно дві ключові складові: демократичні механізми вибору та, власне, народ. Тобто безпосередньо «кратос» та «демос». 

Як не дивно, з точку зору механізмів навіть сучасна постУРСР демонструє серйозний рівень — кількість більш-менш активних партій така, що дозволяє легко та вщент заповнити найдовший бюлетень, а їхні програми цілком відповідають настроям українських мас. Більше того, у нинішніх умовах вибори стали звичним атрибутом суспільного життя. Що важливо — вибори справді можуть призводити до зміни політичного ландшафту країни. Ця заувага суттєво вирізняє Україну з-поміж абсолютної більшості інших держав-учасниць так званого «СНД». Тож перший фактор можна відмітити — «кратос» є.

Існування другої умови — народу — теж не викликає багато питань. Можна, скажімо, нарікати на проблеми сучасного націєтворення, непропорційний вплив радянської меншини, відсутність консолідації соціальних верств тощо, проте заперечувати існування 40 з гаком мільйонів людей, населення України, серед якого саме українці складають цілком упевнену більшість, щонайменше нелогічно.

Проте ані народ, ані його можливості долучатися до електоральних процесів не призвели до побудови ефективного демократичного ладу. Замість стабільності ми можемо спостерігати броунівський рух молекул, а замість динаміки владних груп бачимо, за великим рахунком, одні і ті ж не надто приємні обличчя — і так протягом понад двох десятиліть. «Демос» і «кратос», поєднуючись у вітчизняних умовах, не витворюють очікуваної демократії. У чому ж справа?

Гарячі голови українських інтелігентів, політиків та окремих громадян стверджують, що українцям демократія як система нехарактерна. Тобто ці люди, які дотримуються часом діаметрально протилежних поглядів у політиці з інших питань, сходяться у тому, що українці — єдина з націй Європи, яка з якихось метафізичних причин не здатна до реалізації демократичних механізмів. Але мазохістська думка про те, що Україна — парія цивілізаційної родини, нація «з особливими потребами», не заслуговує ані на критику, ані бодай на обговорення — все ж, ми з вами у пристойному товаристві.

То що ж із нами не так?

Як це не сумно, проблема полягає у корені — у неправильному визначенні демократії. Демократія — це не влада народу, демократія — це консенсус між елітами та масами.

Згідно із цим консенсусом існує негласна домовленість про те, що еліти, керуючи державою, будуть враховувати побажання мас. Крім того еліта зобов’язана відкрити доступ до входу в неї представників мас, які продемонструють бажання, специфічні навички та вірність цінностям еліти. Тобто, вищі верстви відкривають соціальні ліфти. Маси, у свою чергу, відчуваючи вперше (буквально — вперше) в історії людства свою значущість з точки зору державного управління, зобов’язуються сплачувати податки та не влаштовувати бунту без граничної на те необхідності. Таким чином вперше в історії людство продемонструвало масштабний прогрес у стосунках між двома групами — вищою та нижчою — суспільства: було досягнуто консенсус, побудований на взаємоповазі.

Це і є демократія. Все інше — участь народу в управлінні країною та інші «кухарки, які керуватимуть державою» — гарячкове марення марксистів та іншої брехливої наволочі XX століття.

За успішними прикладами далеко ходити не треба. Стабільна демократія Сполучених Штатів чи європейських країн побудована на взаємоповазі між елітою та масами. Сучасна криза лібералізму, що накрила демократичні країни Заходу, є, в першу чергу, кризою самоусвідомлення місцевих еліт, маси ж залишаються, за влучним визначення філософа та соціолога Жана Бодрійяра, публікою. Але про кризу лібералізму ми ще поговоримо окремо. Нас цікавить інше: у жодній з країн демократії уявлення про те, що сантехнік Джим чи квіткарка Лілу керують Штатами та Францією — не єресь, а просто глузування. Державами завжди керує еліта, демократія — це якісна характеристика її стосунків із масами.

Проте повернімося в Україну. Враховуючи, що у рівнянні на визначення демократії з’явився невідомий раніше доданок, ситуація стає дещо зрозумілішою. У нас є народ, у нас є демократичні механізми. Але доки немає еліти — немає і демократії.

Еліта — це не просто панівна частина соціуму, це вища його верства, скріплена не лише можливостями доступу до влади чи матеріальних ресурсів, але й об’єднана цінностями. Як відомо, люди відрізняються не можливостями, а потребами. Таким чином саме формулювання специфічних потреб та пов’язаних із ними цінностей створює реальний кордон між елітами та масами. Ці групи суспільства відрізняються ціннісно, тобто якісно.

Натомість в Україні еліти немає.

***

Серед українського політикуму гарним тоном вважається підкреслення своєї невідривності від мас. З точку зору public relations це справді має сенс: виборцям легко асоціювати себе із лідерами чи кандидатами на це звання. Проте справжня проблема полягає у тому, що у нашій країні люди, відповідальні за життя держави, ціннісно не відрізняються від пересічного українця. Тож на питання чи існує в сучасній Україні повноцінна еліта, відповідь очевидна: ні. Які специфічні, непритаманні широким українським масам цінності сповідують представники пануючої верстви? Все вірно, жодних. Політики та промисловці, професура та генералітет точно такі ж, як середньостатистичний громадянин постУРСР. У них однакові страхи і прагнення, мотиви вчинків та аналіз своїх дій. З одного боку, це плюс, адже це наочно ілюструє формат «представників народу», з іншого боку, — це цілковитий провал, до того ж провал драматичний: замість еліти ми маємо на чолі країни постаті, на які неможливо рівнятися, постаті, які не мають рис та якостей, яких хотілося б набути за бажання потрапити у соціальний ліфт.

Чому так сталося, теж не важко прослідкувати. Враховуючи, що суспільно-політична модель постУРСР має за кістяк радянський спадок, то поглянемо у недалеке минуле. СРСР — це не просто егалітаристська (очевидно, що рівності людей досягти неможливо, позаяк радянські діячі не надто і прагнули цього) чи антиелітарна держава. СРСР знаходився взагалі поза контекстом еліт як таких. Тотальне винищення у політичному, соціальному та економічному просторах еліт, притаманних попередній добі та іншій державі, не призвело до їхньої заміни радянською системою: не спромігшись повноцінно замінити сформовану еліту, радянська система всіляко намагалася знищити навіть її місце, її окремішність. Радянські бюрократи, управлінці, професура, митці та військове керівництво не могло похвалитися ані блискучою освітою, ані внутрішньою свободою, ані ціннісним потенціалом, ані сміливими амбіціями: посередність на чолі держави та окремих сфер суспільного життя була трендом радянської доби.

Українські політики абсолютної більшості сил, причетних до державного управління зараз, — це плоть від плоті радянщини, тож вимагати від них зміни парадигми мислення та дій просто безглуздо. Більше того, ми не можемо очікувати, що радянці створять українську національну еліту. Із таким точно успіхом ми можемо висувати подібні вимоги до, скажімо, кримських татар.

Хто ж тоді має взяти на себе відповідальність за виконання цього амбітного завдання?

***

За умови імпотентності «українського радянського» середовища у напрямку формування еліти, необхідність та вся відповідальність за справу лягає на плечі сили, яка знаходилася поза площиною радянського світу, послідовно протистояла йому та уособлювала альтернативу до існуючого стану речей. Ми говоримо про націоналізм, силу та ідею, за якою залишається майбутнє країни.

Всі інші політичні ідеології, угруповання, об’єднання та організації надто міцно зав’язані на пострадянській дійсності і не здатні вийти за межі ідеологічно та господарсько паразитичної моделі постУРСР. Таким чином майбутнє демократії в Україні нерозривно пов’язано з націоналізмом. Чи здатен він сформувати еліту?

Враховуючи позитивну динаміку українського націоналізму, можна відповісти ствердно. Проте є важливий нюанс: у націоналістичному середовищі досі не досягнуто розуміння необхідності еліти не просто як класу обтяжених владою людей, а як якісно відмінної, вищої верстви суспільства. Поставити собі за мету досягти більшого у цінностях та здобутках, не соромлячись свого положення та амбіцій, — непросте рішення. Непросте, але обов’язкове.

***

Україна обезголовлена. Нація, позбавлена еліти, — нежиттєздатна, проте українство протягом останніх століть демонструвало неабияку спрагу до життя: замість попередньої вищої верстви, яка зникала через зраду або війну, українська нація народжувала нових інтелектуалів, аристократів не крові, але духу, воїнів та просто людей, здатних діяти сміливо: не важливо, у мистецтві чи на полі бою, у підприємництві чи наукових розвідках. Проте у кожного такого народження були свої пасіонарії, особистості та групи, які здатні були взяти тяжку відповідальність за перший крок.

Зараз перший крок за українськими націоналістами. Немає жодної потреби «вигадувати велосипед»: в Україні достатня кількість освічених та вихованих людей, умілих керівників та працьовитих підприємців, обдарованих науковців та митців, молодих амбітних військових, які здатні стати українською національною елітою. Справа публічних персон — сформулювати ціннісні ідеали, здатні зацікавити кращу частину нашої нації.

Ситуація видається очевидною до непристойного: люди, які бажають долучитися до керування державою, мають керувати нею як еліта, а не як «перші серед рівних». Очевидно, що такий підхід — це не засіб у агітації серед мас, але це — усвідомлення свого місця у суспільстві. Цінності, усвідомлення різниці між стратегічним баченням та тактичними діями, цілі, вищі за задоволення фізіологічних потреб — ось маркери, які здатні вирізнити особистості на вищому щаблі.

Справа ця нелегка та нешвидка: консолідація національної еліти — завдання стратегічного значення, роль якого переоцінити важко. І невідомо як швидко знайдуться у політичному середовищі люди, здатні та згідні взяти на себе такий воістину величезний тягар.

Сила, яка захоче справді стати альтернативою не лише нинішньому режимові, але й вивести Україну з трясовини пострадянського болота, має в обов’язковому порядку поставити питання формування національної еліти. Очевидно, що цей процес буде очолено політиками та інтелектуалами, які, власне, задають суспільні тренди. Проте для того, аби стати справжньою, а не карикатурною елітою, замало відібрати важелі влади у лобістів радянців.

Якби історія справді чогось учила нас, то за трагічними результатами Перших визвольних змагань ми мали б засвоїти, що спроби будувати цивілізовану державу загалом та демократію зокрема виключно «знизу», в обхід феномену еліти — погана ідея. Коли тодішні лідери національного руху, суспільного та політичного життя країни отримали шанс на формування української державності та навіть проголосили незалежність, вони знехтували обов’язком, покладеним на них історично і не сформували українську національну еліту. Ці респектабельні та гарно освічені люди — професура та банкіри, фінансисти та журналісти, письменники та економісти — вирішили зіграти роль «захисників трудящих». Чим це все закінчилося — відомо. Висновок напрошується простий: не грайте на пониження, ніколи.

Ілюзія можливості виростити стабільну демократію виключно через інститути так званого громадянського суспільства — небезпечний інфантилізм, подолання якого — необхідний крок у напрямку консолідації національної еліти, а відтак — побудови демократії у новій, цивілізованій Україні.

Повернення націоналізму до елітаризму, до реакційності, до консерватизму, до респектабельності — завдання номер один. Від його виконання залежатиме, чи з’являться на порядку денному наступні кроки.

Таким чином, необхідно визнати, що єдиною перепоною, яка стоїть між Україною та демократією є не марновірне несприйняття останньої, характерне для різноманітних азійських культур, а патологічна відсутність національної еліти. Еліти, поява якої дозволить українській нації повернутися у середовище Європейської цивілізації, повернутися додому.

Україна проти демократії

Теги: крапки над Ї, демократія, національна еліта, респектабельний націоналізм

comments powered by Disqus