Острів Крим

Статті 01.03.2014

Чи потрібен Крим Росії? Питання це, попри розповсюджену зараз в інформаційному просторі істерію, досі відкрите. Дотаційний регіон, прив’язаний лініями електропостачання та іригаційними каналами до континентальної України, ключова індустрія якого — туризм — зараз на волосині від краху, а етнічні конфлікти в разі очікуваної ескалації загрожують півострову кавказько-югославським сценарієм. За всіма цими показниками Крим — занадто малий та сумнівний приз як на масштаб розгорнутої сусідами військово-політичної операції. То які ж цілі переслідує Кремль?


Останнім часом версій висувалося багато: від пояснень ситуації через амбіції Владіміра Путіна як «збирача землі російської» до необхідності зірвати туристичний сезон в Криму, аби російські відпочивальники везли свої гроші в новозбудовану інфраструктуру Сочі. Аргумент про «маленьку переможну війну» критики не витримує не через ілюзії про потужність Збройних Сил України, а через те, що війна із 45-мільйонною країною a priori не може бути «маленькою», а для статусу «переможної» замало буде нейтралізувати деморалізовані частини регулярної армії. 

Бряцання зброєю за східним українським кордоном із демонстративно-нахабним пересуванням бронетехніки у межах огляду наших прикордонників свідчить, в першу чергу, про характер психологічного тиску. Інакше виглядає «гра м’язами» в Криму. De facto все розгортається як окупація, de jure — як сепаратизм. В обох випадках Росія бере на себе відповідальність за складний регіон із сумнівними стратегічними наслідками — як у дипломатичній, так і у господарській площині. Проте ніхто не плекає ілюзій, що масштаб операції Кремля — лише самодурство місцевого царька.

Не вдавіться

Тривожні звістки: у Росії проблеми із ковтальним рефлексом, цей факт кілька разів за три місяці перевірено і підтверджено Україною. Спочатку подавилися, намагаючись нахабно та швидко проковтнути всю Україну, проте національна революція стала їй поперек горла. Після провалу, радянсько-російські сили намагалися розіграти свій вже традиційний «план Б»: відокремлення Південного Сходу зірвалося просто в ніч напередодні Харківського з’їзду. І замість тріумфального дійства за участі президента (на той ще момент) та одіозних регіоналів-яструбів на урочистому тлі кольору «кумач-і-колорад», учасники та телеглядачі стали свідками справжнього фарсу. Можна припустити, що поперек горла стали жорсткі перемовини кремлівського дзюдоїста із західними партнерами. Зазіхання не зникли, проте гіркий досвід навчив Москву, що великі шматки їй не по зубах. Тож у бій пішов козир «Крим».

Півострів і справді козирний для Росії – це єдина українська територія, на якій кузени складають більшість (нехай і при мінімальній перевазі), а наявність бази Чорноморського флоту РФ (зауважте — бази не сконцентрованої в одному місці, а розкиданої всім півостровом) додає картині особливих фарб.

Проте, який би шматок не почала нарізати собі РФ, варто розуміти, що метою є не Крим, не Донбас, не «Новоросія», плани Москви набагато амбітніші. Розуміючи, що проковтнути Україну одним шматком у короткотерміновій перспективі не вдасться, а різати її за межами Криму буде складніше, Кремль вирішив змінити тактику: навіщо різати сире, туплячи ножі і витрачаючи сили, якщо можна спочатку зварити великий шматок і потім розібрати його голими руками?

«Варити» Україну вже почали: нахабні «навчання» на кордоні, брутальна та деморалізуюча окупація території Криму, формування відверто маріонеткового уряду півострову (нагадуємо, що партія нинішнього «прем’єра» Криму Аксьонова «Російська єдність» на останніх місцевих виборах 2010-го набрала «аж» 4% голосів кримчан), розрив промислових зв’язків з Україною (анонсований вчора віце-прем’єром РФ та кишеньковим націоналістом Путіна Дмітрієм Рогозіним), заборони на ввезення українських продуктів (м’ясо — перша ластівка), тотальна дезінформація через ЗМІ (повідомлення про про підняття андріївського прапора над кораблями ВМС України, невідома «атака» на УМВС у Сімферополі тощо), прес-конференції людини, яка вважає себе українським президентом і таке інше. Варто припустити, що за кадром картинки, яку бачать українці, залишається недемонстративний поки що економічний тиск та перемовини із представниками регіональних еліт Півдня та Сходу, які якось аж занадто поспішно визнали нову владу в Києві. Можна очікувати інформаційних вкидань про нинішній уряд, Майдан, «компроматів», «зізнань», «викриттів» політиків колишньої опозиції та екс-регіоналів. Усе це має на меті деморалізувати українське суспільство, паралізувати його страхами та не дати можливості скористатися перемогою першого етапу революції. 

Паніка, недовіра, закиди у «зраді» та «зливанні» (неважливо, Криму, революції, національних інтересів, чогось іще), підживлення комплексів, вбивання в голови українців ідей про потужність російської армії, про невідворотність російської окупації (причому, начебто, не лише Криму), слабкість і зрадницьку сутність уряду — ось цілі операції, частину з яких вже досягнуто. Досягнуто з вини згаданого вже уряду, ЗМІ, кожного з нас. І так само від усього суспільства залежить, чи досягне Кремль остаточно всіх своїх цілей. Питання полягає у тому, чи здатні ми будемо опанувати паніку та діяти з холодною головою?

Страх як двигун

Не варто думати, що страх володіє зараз лише кримчанами і всіма іншими українцями. Є дехто, хто боїться набагато більше, і почав боятися вже давно. Цей «хтось» — нинішній режим РФ уособлений в одіозній постаті Владіміра Путіна. 

Феномен Української революції змінив не лише нас, українців, він змінив уявлення про політичні можливості в сучасній Європі. Причиною зриву стала невідповідність пострадянських політично-економічних систем та правил гри ХХІ століттю загалом та українській нації зокрема. І те, наскільки успішно Україна змінюватиме це, визначить, наскільки правильною була постановка питання та наскільки універсальними можуть бути відповіді, адже пострадянська проблема – це не суто український хрест.

Попри безпрецедентний масштаб брехні та відвертої пропаганди, яка завдяки власній абсурдності вже посіла своє місце в новітній історії та фольклорі, російське суспільство слідкувало за подіями в Україні уважно. Радянська його частина цілком очікувано підтримала в українському конфлікті тих, для кого в Росії вони самі є базою та опорою — пострадянський режим внутрішньої окупації. Проте реакція власне росіян далеко не завжди була настільки ж одностайною.

Яскраво виражений національний, а місцями — і прямо націоналістичний — формат революції перетворив її на ікону для націоналістів цілого континенту. За виключенням, звісно, тих, хто остаточно продав душу дияволу, а сумління — путінському режиму. Не оминуло захоплення українською «гарячою зимою» і наших кузенів: російські націоналісти абсолютно очікувано були вражені розмахом діяльності українських «колег». Окремі активісти взяли участь у протестах і боях у Києві, інші з Росії морально підтримували революцію та висловлювали підтримку її гаслам, навіть попри те, що таким чином опосередковано солідаризувалися із частиною російської ліберальної опозиції, яка також очікувано підтримала новий Майдан. Радянська мантра про «старшого та молодшого брата» перевернулася просто на очах: колишні «молодші» брати стали взірцем та прикладом для номінально братів «старших».

Кремль побачив, як злі та погано озброєні націоналісти при підтримці та солідарності масових протестів здатні зламати якщо не хребет, то принаймні руки пострадянській державній системі. Це видовище цілком очевидно викликало занепокоєння та розуміння необхідності нейтралізації подібного сценарію в РФ. Завдання полягало у двох аспектах: по-перше, необхідно унеможливити перетворення нової України та місцевих націоналістичних організацій у базу для російського національного руху; по-друге, необхідно дати націоналістам Росії «фронт», конфлікт, який сформує образ нового «ворога» та відволіче увагу російських націоналістичних сил від ворога головного та реального — від Кремля. Роздмухування національних конфліктів всередині РФ — шлях до самогубства пострадянського режиму пострадянської «багатонаціональної Росії», тому пошук ворога мав бути зовнішнім. І Крим став вирішенням проблеми для Росії.

По-перше, ескалація Кримської кризи веде до протистояння не лише між державами — Україною та РФ: неможливо уникнути зростання напруження і навіть ненависті між українською та російською націями. Це саме той клин, такий необхідний Кремлю між національними рухами двох сусідніх країн, союз яких робить падіння путінського режиму лише питанням часу.

По-друге, потенціал етнічного конфлікту в Криму для окупаційної адміністрації (чи «уряду Криму», називайте на ваш розсуд) перетворюється з тривожної проблеми на розкішну можливість: вже зараз у РФ формуються «загони добровольців» для «захисту росіян від кримських татар». Таким чином, Кремль вже починає формувати образ ворога для націоналістів Росії: з одного боку це українці, які «чомусь» обурені шакалячою поведінкою Росії, з іншого — киримли, які мало того, що мусульмани, так ще й здавна налаштовані до росіян у кращому випадку насторожено.

Чи піддадуться російські націоналісти на спокусу загалом безпечно повоювати під прикриттям Кремля та «випустити пар», замість того ,аби розпочати якщо не спротив Путіну, то хоча б усвідомлену до нього підготовку? На це питання мають відповісти вони самі. Окремо варто звернутися про тих російських націоналістів, які попри «героя Росії Кадирова», попри статтю 282 Карного кодексу РФ, попри всі знущання та лицемірство режиму, почали на тлі Кримської кризи вести себе як «державні патріоти», співаючи осанну Путіну та його стерв’ятникам в Україні: ви зраджуєте не якусь міфічну «дружбу народів», ви зраджуєте свою поневолену батьківщину, справжню Росію, продаючи свободу своєї нації за дешеву позолоту кремлівської «величі». Якби у вас раніше була честь, то ви б її втратили саме зараз.

Що далі?

Український націоналізм — по своїй суті явище визвольне, яке сформувалося як відповідь утискам та брутальному ігноруванню настроїв суспільства. І розуміння цього необхідне для погляду на Кримську кризу та реакцію (чи пак, її відсутність) з боку місцевого населення, за виключенням, хіба що, кримських татар. Не треба бути кваліфікованим аналітиком, аби стверджувати, що для російської етнічної більшості в Криму росіяни РФ були «своїми» і будь-яка спроба дати просте рішення складній проблемі (заклики до рішучого військового протистояння) — це нерозуміння суті ситуації на півострові: бойові дії українських частин ускладняться тим, що «своїми» кримчани їх у більшості своїй не вважатимуть.

Більшість місцевого населення має зрозуміти, що операція «Острів Крим» — явище по суті своїй не лише антиукраїнське, але й безпосередньо антикримське, адже має на меті не захист якихось місцевих інтересів (розкажіть росіянам РФ про захист «російських національних інтересів» всередині «своєї» ж держави), а створення зони керованого хаосу та конфлікту, мета якого — повзуча дестабілізація ситуації в регіоні і, у перспективі, в Україні. Без розуміння цього будь-які бойові дії в Криму попри юридичні статуси та державні кордони буде заміною однією окупацією іншою. І це аж ніяк не вкладається в розуміння свободи, боротьба за яку в Україні освячена кров’ю та жертвами наших героїв.

Олег Вишняков

Острів Крим

Теги: війна, Крим, сепаратизм

comments powered by Disqus