До і після виборів

Статті 14.07.2014

Про розпуск та перевибори парламенту країни сказано уже не мало. Якби не військові дії на сході країни, сказано було б ще більше. Адже питання переобрання Верховної Ради, фактично, отримало статус чергової «вимоги №1», запоруки «повного перезавантаження системи». Так само, як колись — відставка Януковича, а пізніше — вибори президента.

Загалом-то питання перевиборів навіть не дискусійне. Сьогодні, коли Верховна Рада більше не є єдиним легітимним органом державної влади, як було в перші тижні після революції, немає ніякого сенсу утримувати її в такому складі, який неодноразово дискредитував себе як своєю некомпетентністю, так і злочинною діяльністю (всі добре пам’ятають голосування 16 січня).

Проте, навіть якщо залишити поза увагою всі морально-етичні аргументи на користь розпуску Ради — такі як присутність в залі різної наволочі з рядів дійсних та колишніх комуністів та регіоналів — причин для перевиборів все одно лишається вдосталь. Основною, звичайно ж, є банальна недієздатність парламенту виконувати його конструктивні функції нинішнім складом. 

Візит голови Уряду Арсенія Яценюка до Верховної Ради наприкінці минулого тижня в чергове продемонстрував недієздатність законодавчого органу країни. Провал Радою закону «Про особливий період в паливно-енергетичному комплексі» спровокував прем’єр-міністра на гучні заяви про необхідність переформатування уряду, парламенту та, відповідно, коаліції. 

І справа тут навіть не в цьому конкретному законопроекті, а в співпраці виконавчої та законодавчої гілок влади загалом. Як повідомляють ЗМІ, у п’ятницю зранку на раді коаліції Арсеній Яценюк нагадав, що за останні місяці парламентарі підтримали лише один з шістнадцяти урядових проектів. Ситуація, фактично, критична. Адже такий парламентський саботаж зводить до мінімуму ефективність діяльності уряду. Що, звичайно ж, неприпустимо в тих умовах, в яких нині знаходиться Україна.

Усе вищеперераховане не залишає місця для альтернативної думки. Вихід з ситуації лише один — дострокові парламентські вибори. І питання тут можуть виникати лише суто технічного характеру — як провести вибори в умовах складної військово-політичної ситуації на сході країни.

Тож перевиборам бути. Але що далі? Чи стане парламент наступного скликання запорукою вирішення ключових проблем України? Нещодавно оприлюднені дані опитування Київського міжнародного інституту соціології схиляють до невтішної відповіді на це питання.
Отже, якби вибори до Верховної Ради відбувалися зараз, то з усіх громадян України віком від 18 років за партію Ляшка проголосували б 12,5% (23,1% із тих, хто визначився) опитаних, 9,3% (17,2%) респондентів віддали б свої голоси за ВО "Батьківщина", 7,2% (13,3%) – за "УДАР", 6,1% (11,2%) – за партію "Громадянська позиція" Анатолія Гриценка, 3,4% (6,2%) – за "Солідарність" Петра Порошенка. Приблизно по 3,1% (5,7%) отримали б "Свобода" і "Сильна Україна", 2,7% (4,9%) – Компартія, Партія регіонів отримала б скромні 1,6% (2,9%), партія Андрія Садового "Самопоміч" – 1,2% (2,3%), а "Правий сектор" – 1% (1,9%).

Звичайно, дані цього опитування не стовідсотково відповідають реальним електоральним вподобанням українців. Зокрема, трохи більше 25% опитаних виборців не визначились за кого віддати свій голос. Також значна неточність в результатах виникла в наслідок того, що в опитуванні партію «Солідарність» не прив’язали до особи президента.

Але так чи інакше — все це дуже характерно і досить сумно. Український виборець, як і раніше, обирає не стільки партію, скільки її лідера. Голосує не за програму, а за особистості. До того ж особистість не обов’язково має бути видатною. Вона має лишень достатньо часто з’являтись в інформаційному просторі.

Хто знає що собою являє партія «Солідарність», «Громадянська позиція» чи, тим більше, Радикальна партія? Окрім гіпотетичного першого номера в списку про ці політичні сили майже нічого не відомо. Та і, за великим рахунком, окрім лідера майже нічого і немає.

Таким є рівень виборчої свідомості і рівень українського політичного життя сьогодні. Приблизно таким самим він буде і найближчі півроку, коли нам з вами доведеться обрати новий склад парламенту. І, зважаючи на ці обставини, очікувати нову якість українського парламентаризму в найближчій перспективі не варто.

З того, що нам з вами відомо на сьогоднішній день, можна зробити деякі прогнози щодо майбутнього складу парламенту.

Безумовно, найпозитивнішою рисою Варховної Ради восьмого скликання має стати мінімальне представництво або й повна відсутність КПУ та Партії регіонів. Очевидно, відверто проросійських сил в парламенті ми не побачимо. Нехай і суто формально, однак абсолютна більшість майбутніх парламентських політичних сил та їх представники декларуватимуть проукраїнську та проєвропейську позицію. 

Звичайно ж, про європейська риторика – не запобіжник від фактичної українофобії. Різного роду «реінкарнації» колишньої владної партії, її переформатовані частини робитимуть спробу потрапити до нового складу парламенту. І, скоріше за все, їм це вдасться. В цьому контексті варто особливо пильно слідкувати за головним українським ляльководом — Сергієм Льовочкіним.

Схоже на те, що новий проект колишнього голови адміністрації Януковича — Партія Розвитку України — претендуватиме на електоральну нішу Партії регіонів. Льовочкін досить грамотно підходить до питання підбору кадрів та іміджевого оформлення свого проекту. Партію очолив Юрій Мірошниченко — напевне, найкращий з усіх можливих варіантів з числа колишніх регіоналів. Також до складу партії увійшов аналітик Андрій Єрмолаєв — колишній директор Національного інституту стратегічних досліджень.

Сам Сергій Льовочкін, досить ймовірно, також долучиться до партії. У нещодавньому своєму інтерв’ю він заявив, що має намір балотуватись до Верховної Ради на позачергових виборах, щоправда не уточнив в якому форматі.

Новостворена ПРУ — не єдиний хід пана Льовочкіна. Взагалі його політичну діяльність можна порівняти з властивістю газу — заповнювати весь вільний об’єм. Вираз «проект Льовочкіна» уже майже встиг стати мемом, однак його поширене використання не безпідставне.

Ще до революції багато хто пов’язував успіхи партії «УДАР» на парламентських виборах 2012 року з особою Льовочкіна, який, начебто, був не лише куратором, а й активним творцем партії Кличка. Однак, існує думка, що після революції, під цьогорічні президентські вибори, «УДАР» відійшов «в користування» іншим гравцям дещо вищого — міжнародного — рівня.

Однак і без «УДАРу» (або і з ним?) пану Льовочкіну є що запропонувати українському виборцю. Одним з його «підопічних» називають Анатолія Гриценка. Його результати на президентських виборах, а також соціологічні опитування дозволяють колишньому міністру оборони та його соратникам з «Громадянської позиції» розраховувати на деяке представництво в парламенті.

Звичайно ж, коли мова йде про проекти Льовочкіна, то в першу чергу треба говорити про Олега Ляшка. А про «феномен Ляшка» говорити можна довго, можна навіть окремим матеріалом. Але банальна людська гидливість не дозволить нам це зробити, тому ми обмежимось буквально декількома абзацами.

Шановні читачі, якщо ви хочете завести собі особистий політичний проект, ось вам простий рецепт. Берете політика середнього рівня відомості з підмоченою репутацією (тобто втрачати немає чого в принципі), світите його в декількох веселих роликах на YouTube для розкрутки, а потім просто змушуєте його говорити та робити те, що хоче бачити і чути виборець з рівнем інтелектуального розвитку дещо нижчого за середній. Щось просте і зрозуміле. Бажано методами та мовою «близькою до простих людей». Трохи часу, трохи грошей — і свої 10-15% рейтингу ви маєте.

Олег Ляшко — це ода українській недолугості та хуторянству. Це свідчення низького рівня політичної (та і не тільки) культури. Але це та об’єктивна дійсність, яку треба усвідомити. Ті 10-15% виборців не стануть ідіотами, через те, що проголосують за Ляшка та його партію, вони проголосують за Ляшка та його партію через те,що вони — ідіоти. Тем де є попит, там є і пропозиція — цей закон справедливий для політики не менше, ніж для економіки. 

Враховуючи непрохідний рейтинг ВО «Свобода», «Правого сектору» та ще ряду партій, які теоретично могли б фігурувати на українській політичній шахівниці, основна боротьба за депутатські мандати розгорнеться між ВО «Батьківщина», партією «УДАР» та «Солідарність».

Говорити щось однозначно про ці три сили — складно. Адже невідомо в якому форматі вони підуть на вибори.
Що стосується «Батьківщини», то питання викликає єдність цього об’єднання. Наразі важко собі уявити консолідовану позицію Арсенія Яценюка та Юлії Тимошенко і їх соратників. Окрім того, широкому загалу не зовсім ясно де власне проходить межа між фракцією голови уряду та колишньої опозиціонерки номер один. 

З пропрезидентським альянсом «УДАРу» та «Солідарності» також все досить невизначено. Чи підуть дві політичні сили на вибори разом? Якщо ні – то що собою являє президентська партія? Яку роль в ній зіграє особа Юрія Луценка, якому пророкували перший номер в списку «Солідарності», особливо враховуючи нещодавню новину про реєстрацію партії «Третя Українська Республіка»?

Відповіді на ці питання ми, скоріше за все, дізнаємось в найближчі місяці. Але вже зараз очевидно, що дострокові парламентські вибори, попри свою необхідність, несуть чимало загроз. Близько третини депутатів наступної Верховної Ради складатимуть представники різного роду сумнівних популістських проектів або «регіональних реваншистів», що з великою долею ймовірності координуватимуться з кабінету Сергія Льовочкіна. Решта ж місць в парламенті, а, відповідно, і парламентська більшість формуватиметься з представників «Батьківщини», «УДАРу» та «Солідарності», серед яких ми побачимо чимало знайомих облич, які навряд чи викличуть у нас багато позитивних емоцій. 

Такі результати прогнозовано викличуть типово українську реакцію в стилі «за що стояв майдан?» і ряд питань «як так трапилось?» і «що робити?».

Емоційну частину коментувати сенсу немає, а от спробувати відповісти на цілком резонні запитання — варто.

То як же так трапилось, що після бурхливих революційних подій , що пережила Україна, ми так і не отримали нових облич в політиці? Все дуже просто. Нові обличчя в політиці з’являються не революційним шляхом, не в одну мить, не з вулиць і майданів. Нові обличчя — це наслідок ґрунтовних суспільних зрушень та нової політичної культури. Культури, яка формується протягом певного часу. А революція стала відмінним імпульсом для початку формування цієї нової політичної культури в Україні.

Власне питання формування та розвитку політичної культури тісно пов’язане з питанням – «що робити?» Ситуація, що складається в українському суспільно-політичному житті є вкрай сприятливою для успішної еволюції українського суспільства в культурно-політичній (а як наслідок і в економічній) сфері.

Тактичні виклики, що перед нами постали сьогодні, розкривають ті стратегічні задачі, які так важко було розгледіти в інший час, їх виконання має стати запорукою розбудови нової України.
Сьогодні нам — українській нації — необхідно навчитись жити і конструктивно працювати в тих умовах, які існують. Неефективні органи місцевої влади не мають стати перешкодою до нормального розвитку міст та селищ зусиллями місцевих громад, неефективні механізму виконавчої гілки влади не мають зашкодити проведенню необхідних реформ, сумнівної якості склад парламенту країни не має бути причиною неприйняття необхідних законодавчих ініціатив.

Очевидно, що все вищеописане можливо лише силами громадянських рухів, ініціатив та організацій. І українці мають чималий досвід успішної громадської діяльності, який має бути використаний якомога ефективніше.

На всіх рівнях життя країни суспільство має включатись в процеси, брати на себе ініціативу, шукати та вирішувати найнагальніші проблеми, а також максимально контролювати виконання державою своїх функцій.

Таким чином політика наповнюватиметься реальним змістом. Чим більше кожен громадянин буде включений в державницькі процеси, тим більше він розумітиме що йому особисто треба від держави, тим краще розумітиме суть політичних процесів і, відповідно, тим чіткіше формулюватиме свої політичні вимоги.

Лише в цьому випадку можна розраховувати на повноцінне політичне життя в Україні. Коли конкретні успішні громадські ініціативи та їх реалізація складатимуться в більш-менш цілісну картину ефективного управління державними процесами, можна буде говорити про формування певного політичного світогляду, що ґрунтуватиметься на українських реаліях. Створення політичних сил в такому випадку стане лише питанням часу.

Враховуючи багатий український досвід громадських ініціатив, величезну мотивацію українського суспільства, викликану подразниками у вигляді старих облич та старих методів у політичній верхівці, можна розраховувати на досить швидку реалізацію описаних нами процесів. Таким чином вже, скажімо, за 5 років парламентські вибори викликатимуть зовсім іншу палітру емоцій.

Повертаючись до сьогодення і виборів, які скоріше за все очікують на нас уже цієї осені, варто сказати, що мета яка стоїть перед свідомими українськими виборцями досить банальна. Необхідно зробити склад парламенту якомога конструктивнішим, уважно вивчивши виборчі списки прохідних партій. Завдання журналістів та громадських активістів — якнайширше висвітлити інформацію про всі сумнівні кандидатури, що забажають «в’їхати» в парламент за рахунок рейтингу основних політичних сил, як це, скажімо, сталось у випадку зі списками партії «УДАР» на місцевих київських виборах.

Українська революція не скінчилась, українська революція продовжується. І її втіленням є не жителі брудних наметів на Майдані, не різного ґатунку популісти, що час від часу закликають з вилами штурмувати урядові будівлі. Українська революція продовжується в процесі творення громадянського суспільства, формування українського республіканства та розбудови держави.

Віталій Голіченко

Нагадуємо як Ви можете зробити свій внесок у розвиток "Наступної республіки":http://nastupna.com/announcements/join-the-club

До і після виборів

comments powered by Disqus